Спершу дякую автору за таку роботу (може це у мене і "дежавю", але мені здається, що я з ним вже колись стикався). ... Пам'ятаю, що у цьому будинку, який був показаний першим, який, на мій погляд, знаходиться приблизно посередині цього військового містечка, у 60-ті роки минулого сторіччя був (не пам'ятаю, на якому поверсі) непоганий магазин воєнторгу, в т.ч. промислових товарів (інколи з мамою туди ходив). Також там тоді (певно і в інші роки) знаходилася ідальня, в якій, якщо прилітали у Вінницю, харчувалися мої дядьки по матері - льотчики, які постійно служили у інших містах: Миргороді, Полтаві, Узині, Харькові, Тарту, Хабаровську. Тоді військові взагалі багато літали. У 60-ті, 70-ті і навіть на початку 80-их мої дядьки прилітали (по службі) інколи по кілька разів на рік (сідали у Калинівці, у Гавришівці, якщо на транспортних, то і у Вінниці). А батьки деяких однокласників, які служили у транспортній авіаціі (певно багато ще хто пам'ятає, що вона тоді базувалася у Вінниці на старому аеродромі), регулярно на Ан-12 через весь Радянський Союз літали у Анадирь. Мої батьки (залізничники, батько - механік, мати - лікар, правда потім перевелася у міську лікарню) спочатку жили на вул. Фурманова, а потім у першому побудованому у тому квартал 5-поверховому будинку по вул. П.Тичини. Тому я з 1964-го по 1974-ий рік навчався у школі № 12 (по вул. К.Маркса), як найближчій до місця проживання. Як мені, коли я вчився в середніх класах, розказав мій дід по матері, у 1944-му році штаб дівізії, у якій він на той період війни проходив службу (офіцером), був розташований саме у тому будинку, у якому потім була згадана мною школа № 12. Приблизно половина учнів цієї школи, коли я у ній вчився, складали діти військовослужбоців та пенсіонерів збройних сил. І серед вчителів у нас були військові пенсіонери та дружини військових. Коли я вчився у школі прямо у мене на очах розбудовувалося це військове містечко. Будувалися 4-ри та 5-ти поверхові цегляні та панельні "хрущевки", а потім і 9-типоверхівки вже поліпшеного планування. Асфальтовувалася вулиці К.Маркса, Фурманова, по якій багато мешканців військового містечка ходили на трамвай, провулки та внутрішньоквартальні і міжбудинкові проїзди. Таким чином в.містечко поступово впорядковувалося (хоча я ще пам'ятаю, яке було болото, коли я вчився у перших класах).Розбудовувалася і наша школа (сусідня українська школа № 13 почала розбудовуватися раніше). Пам'ятаю, що коли ми вчилися у перших двох классах, ту лінію залізниці, яка була показана на фото (з німцями) було перезито з т.н. "вузької" колії на звичайну широку. Пам'ятаю, як у ці ж роки нас (усі 3 класи) у суботи повздовж цієї залізничної лінії водили у показані на фото казарми на екскурсії (мінімум 2 рази) і показували там (у розташуванні вже за вул.Чехова наліво) кіно. Саме там я вперше побачив "Операцію "И" та ..." та якийсь польський шпіонський фільм з вбивствами (страшно було). У шкільні роки ми їздили на велосіпедах, просто гуляли по містечку, зустрічалися з однокласниками і однокласницями. Часто діти військовослужбовців чи пенсіонерів, які навчилися з нами, запрошували нас до себе на святкування Днів Народження, а потім, вже в старших класах, і просто на вечірки. Зав'язувалися перші дитячі і юнацькі "любові", які у 2-ох випадках, але не у моєму, таки привели були до шлюбу (наскільки я знаю, до цього часу ще разом). Знову, на моїх очах розбудовувалося це містечко вже у 90-ті роки, але це будівництво з відомих причин тоді все сильніше, і сильніше сповільнювалося. поки не припинилося (я маю на увазі бюджетне будівництво для військовослужбовців і військових пенсіонерів). Я тоді у 2-ій половині 90-их вже старшим офіцером служив в управлінні 43РА і спочатку тимчасово проживав у батьків, а потім отримав квартиру, але на території т.н. 1-го військового містека. В зв'зку з відставкою (на пенсію) та переїздом я цю квартиру продав. Потім і мати забрав з собою (на той час батько вже був помер), теж продавши їх квартиру. Батька я відразу поховав там, де зараз проживаю з дружиною і матір'ю. Таким чином зв'язок з Вінницею я повністю втратив. Правда інколи ностальгую. Прощавай Вінниця.
Це фото, яке у вас на заставці, передано нам приватним колекціонером Мартіном Богартом для виключного використання у виставці. Чи отримували ви додатковий дозвіл від Мартіна на використання цього фото?
Дуже важко слухати таку історію про наше місто😢😢😢
Спершу дякую автору за таку роботу (може це у мене і "дежавю", але мені здається, що я з ним вже колись стикався). ... Пам'ятаю, що у цьому будинку, який був показаний першим, який, на мій погляд, знаходиться приблизно посередині цього військового містечка, у 60-ті роки минулого сторіччя був (не пам'ятаю, на якому поверсі) непоганий магазин воєнторгу, в т.ч. промислових товарів (інколи з мамою туди ходив). Також там тоді (певно і в інші роки) знаходилася ідальня, в якій, якщо прилітали у Вінницю, харчувалися мої дядьки по матері - льотчики, які постійно служили у інших містах: Миргороді, Полтаві, Узині, Харькові, Тарту, Хабаровську. Тоді військові взагалі багато літали. У 60-ті, 70-ті і навіть на початку 80-их мої дядьки прилітали (по службі) інколи по кілька разів на рік (сідали у Калинівці, у Гавришівці, якщо на транспортних, то і у Вінниці). А батьки деяких однокласників, які служили у транспортній авіаціі (певно багато ще хто пам'ятає, що вона тоді базувалася у Вінниці на старому аеродромі), регулярно на Ан-12 через весь Радянський Союз літали у Анадирь. Мої батьки (залізничники, батько - механік, мати - лікар, правда потім перевелася у міську лікарню) спочатку жили на вул. Фурманова, а потім у першому побудованому у тому квартал 5-поверховому будинку по вул. П.Тичини. Тому я з 1964-го по 1974-ий рік навчався у школі № 12 (по вул. К.Маркса), як найближчій до місця проживання. Як мені, коли я вчився в середніх класах, розказав мій дід по матері, у 1944-му році штаб дівізії, у якій він на той період війни проходив службу (офіцером), був розташований саме у тому будинку, у якому потім була згадана мною школа № 12. Приблизно половина учнів цієї школи, коли я у ній вчився, складали діти військовослужбоців та пенсіонерів збройних сил. І серед вчителів у нас були військові пенсіонери та дружини військових. Коли я вчився у школі прямо у мене на очах розбудовувалося це військове містечко. Будувалися 4-ри та 5-ти поверхові цегляні та панельні "хрущевки", а потім і 9-типоверхівки вже поліпшеного планування. Асфальтовувалася вулиці К.Маркса, Фурманова, по якій багато мешканців військового містечка ходили на трамвай, провулки та внутрішньоквартальні і міжбудинкові проїзди. Таким чином в.містечко поступово впорядковувалося (хоча я ще пам'ятаю, яке було болото, коли я вчився у перших класах).Розбудовувалася і наша школа (сусідня українська школа № 13 почала розбудовуватися раніше). Пам'ятаю, що коли ми вчилися у перших двох классах, ту лінію залізниці, яка була показана на фото (з німцями) було перезито з т.н. "вузької" колії на звичайну широку. Пам'ятаю, як у ці ж роки нас (усі 3 класи) у суботи повздовж цієї залізничної лінії водили у показані на фото казарми на екскурсії (мінімум 2 рази) і показували там (у розташуванні вже за вул.Чехова наліво) кіно. Саме там я вперше побачив "Операцію "И" та ..." та якийсь польський шпіонський фільм з вбивствами (страшно було). У шкільні роки ми їздили на велосіпедах, просто гуляли по містечку, зустрічалися з однокласниками і однокласницями. Часто діти військовослужбовців чи пенсіонерів, які навчилися з нами, запрошували нас до себе на святкування Днів Народження, а потім, вже в старших класах, і просто на вечірки. Зав'язувалися перші дитячі і юнацькі "любові", які у 2-ох випадках, але не у моєму, таки привели були до шлюбу (наскільки я знаю, до цього часу ще разом). Знову, на моїх очах розбудовувалося це містечко вже у 90-ті роки, але це будівництво з відомих причин тоді все сильніше, і сильніше сповільнювалося. поки не припинилося (я маю на увазі бюджетне будівництво для військовослужбовців і військових пенсіонерів). Я тоді у 2-ій половині 90-их вже старшим офіцером служив в управлінні 43РА і спочатку тимчасово проживав у батьків, а потім отримав квартиру, але на території т.н. 1-го військового містека. В зв'зку з відставкою (на пенсію) та переїздом я цю квартиру продав. Потім і мати забрав з собою (на той час батько вже був помер), теж продавши їх квартиру. Батька я відразу поховав там, де зараз проживаю з дружиною і матір'ю. Таким чином зв'язок з Вінницею я повністю втратив. Правда інколи ностальгую. Прощавай Вінниця.
Спасибі да цікаву розповідь .
Дякую за цiкаве вiдео i особлива подяка пану Леонiду.
Повага за вашу працю.
Дякуємо)
ДЯКУЮ ЗА ЦІКАВІ ПЕРЕДАЧІ.
В казармі, яка була першою, я не раз бував, там жим мій однокласник з батьками.
Дякую за інформативне відео!
Дякуємо, що дивитесь)
СПАСИБО
Це фото, яке у вас на заставці, передано нам приватним колекціонером Мартіном Богартом для виключного використання у виставці. Чи отримували ви додатковий дозвіл від Мартіна на використання цього фото?
Фото є у вільному доступі в мережі. Взяли його з сайту memory.org.ua, посилання на джерело вказали.
@@user-mv1im7do7c а тоді соррі. Все ок
Немає до чого причипитися, то, як кажуть галичани, до гилляки ...
У 1944 році не визволяють а міняється окупант який зробив голодомор і у 1937 році ці визволителі у Вінниці вбивали масово мирне населення
Пішов ти в дупу.
Немецкое кладбище было на месте универмага на площади Гагарина