Щиро дякую Вам, Лесю❤️ Мене теж дуже зворушила ця історія , коли я її прочитала, тому і вирішила переповісти її у віршованій формі. І Вам щедрих Господніх благословінь!
ЛЮБОВ’Ю І ТЕПЛОМ Біля притулку для собак бездомних Йшов незнайомий сивий чоловік. В вольєри він вглядався пильно й довго, Й тут працівниці голос відволік: «Вам щось потрібно?» - ввічливо спитала. Оглянувшись, побачив її він: «Ні, не хвилюйтесь, - голос був ласкавий, - Я тільки б подивитися хотів…» «Дивіться. Вас ніхто не потривожить…» І чоловік ще довго там ходив: Старанно заглядав в вольєр він кожний, Здавалось, дуже він собак любив. Але, пройшовшись кілька раз по колу, Біля вольєра одного́ спинивсь. Там, у кутку, сидів собака й довго, Не реагуючи, кудись дививсь. Він не таким був, як собаки інші, В очах благання взяти не було́, Багато хто хотів його потішить, Та не виляв він радісно хвостом. «А що з ним?» - чоловік спитав несміло. - «Це Берта. Очі в неї все сумні. Вона недавно в нас. Машина збила, Й господар зрадив немічну її. Сусідка привезла́ її в тривозі… Зробили операцію - й, на жаль, Їй лапу врятувати не вдалося, Й в очах застигла відтоді печаль». І чоловік тут схвилювався зразу: «Вона не зможе бігати тепер?» - «Ні, зможе! Та, на жаль, із того часу Не покидає Берточка вольєр…» «А можна мені в вас її забрати?» - З надією спитався чоловік. І працівниця думала: «Не варто: Йому самому вже недовгий вік…» «Давайте, ми подумаєм, - сказала, - А завтра вранці відповідь дамо». «Домовились!» - швиденько попрощались, Й повільним кроком чоловік пішов. А вранці, ще притулок був закритий, Він біля хвіртки з вірою чекав. «Це знову ви? На жаль, ми нашу Берту Ніяк не можемо віддати вам. Їй просто необхідний добрий догляд…» Й печаль застигла у очах його… «Ви розумієте, собака хворий…» - «Так, звісно…» І повільно він пішов. Але після обіду повернувся Й біля вольєра довгий час стояв. До Берти із любов’ю він нагнувся, Немов про щось із нею розмовляв. Проходив час. Ось проминув вже місяць, Але не згас добра й тепла порив: Той чоловік усе ж на тому місці З собакою ласкаво говорив. До нього всі працівники вже звикли. Й директорка тут вирішила враз: «Ну що ж? Він наче дав нам виклик! Можливо, Берту дати йому час? Вона ж і так не вийде із вольєра, І чоловік вже матиме спокі́й!» І працівниця тут відкрила двері, Й всередину зайшов спокійно він. Він радо біля Берти сів своєї, За шию її ніжно обійняв. А вже через секунду вийшов з нею, І диву увесь дався персонал! Так почалася дружба поміж ними… Петро Степанович так кожен день Прихо́див - і рушала Берта сміло, Побачивши вдалі його лишень. Вони гуляли. Берта визнавала Лише його одного з-поміж всіх. Але застигло у очах мовчання, І зрозуміти це ніхто не міг. І тут директор запропонувала Йому забрати Берту назавжди. Та він відмовився. Чому - не знала… Лиш покотились раптом дві сльози. І жінка вирішила з’ясувати, Простеживши одного дня за ним. Вони йшли довго. Сили ж треба мати, Щоб кожен день долати шлях такий! Ось стіни вдалині замайоріли, Петро Степанович зайшов туди. То був пансіонат для престарілих: Так напис на будівлі говорив. Зайшла в будинок, де про все дізналась: «Петро Степанович давно вже тут. Ось десять років швидко так промчалось, Безповоротно дні вперед ідуть… Колись він у аварію потрапив, І чоловік лишився без ноги. Без зайвих слів і без сумління краплі Дочка відправила його сюди. І з того часу вже не приходила, Ніхто не бачив більше тут її. Пройшли роки. Йому протез купили, Ходити заново навчився він…» О, як було це слухати їй гірко! Виходила з будівлі із слізьми, Бо поховала сина, чоловіка, Й давно її загинули батьки. Й вона, щоб просто якось жити далі, Притулок збудувала для собак. О, скільки у очах було печалі В тварин! Як часто сковував її жах, Коли від них так просто відмовлялись… Жорстоко і байдуже… Як? Чому? У жінки ж довго заживали рани, Коли байдужість бачила людську. Але, щоб так відмовитись від батька? Напризволяще кинути його? Яка жорстока, невигойна зрада! А де ж любов? Де ласка і тепло? Ридала гірко. Та, йдучи додому, Прийняла тверде рішення вона: «Я знаю, що робити! Я заповню Ту пустоту, що в серці залягла!» …Пройшли роки. Прокинулась, щаслива! Пішла на кухню, вийшла на балкон: «О тату, акуратніше, повільно, Дивись, які замети тут кругом! Гаразд, ну, Берті лиш п’ятнадцять років, Тобі ж сьогодні вже вісімдесят!» І усміхнувся чоловік широко: «Ми просто годували голуб’ят!» Оточуйте близьких теплом й любов’ю, Частинку серця віддавайте їм! Бо ж дні проходять неймовірно скоро, Хай затишком наповнюється дім! Творіть добро! Так пише Боже Слово. Любіть! Шануйте тих, хто поруч є. Нехай у серці не згоряє вогник, Й любов ніколи не перестає! 28.05.2021
Дуже гарно! Слава Богу!
Щиро дякую! Слава Господу!
До сліз, дуже гарно! Благословінь Господніх Вам, Діано❤
Щиро дякую Вам, Лесю❤️ Мене теж дуже зворушила ця історія , коли я її прочитала, тому і вирішила переповісти її у віршованій формі. І Вам щедрих Господніх благословінь!
Дуже гарний вірш😍❤️
Дуже дякую, Юлю!♥️🌹
Діано, дуже вразив мене Ваш вірш.Чи можна його прочитати у зібранні?
Звичайно, можна❤️ Я рада, коли мої рядки торкаються сердець. Слова є нижче, в одному з коментарів.
А можна слова ?
ЛЮБОВ’Ю І ТЕПЛОМ
Біля притулку для собак бездомних
Йшов незнайомий сивий чоловік.
В вольєри він вглядався пильно й довго,
Й тут працівниці голос відволік:
«Вам щось потрібно?» - ввічливо спитала.
Оглянувшись, побачив її він:
«Ні, не хвилюйтесь, - голос був ласкавий, -
Я тільки б подивитися хотів…»
«Дивіться. Вас ніхто не потривожить…»
І чоловік ще довго там ходив:
Старанно заглядав в вольєр він кожний,
Здавалось, дуже він собак любив.
Але, пройшовшись кілька раз по колу,
Біля вольєра одного́ спинивсь.
Там, у кутку, сидів собака й довго,
Не реагуючи, кудись дививсь.
Він не таким був, як собаки інші,
В очах благання взяти не було́,
Багато хто хотів його потішить,
Та не виляв він радісно хвостом.
«А що з ним?» - чоловік спитав несміло. -
«Це Берта. Очі в неї все сумні.
Вона недавно в нас. Машина збила,
Й господар зрадив немічну її.
Сусідка привезла́ її в тривозі…
Зробили операцію - й, на жаль,
Їй лапу врятувати не вдалося,
Й в очах застигла відтоді печаль».
І чоловік тут схвилювався зразу:
«Вона не зможе бігати тепер?» -
«Ні, зможе! Та, на жаль, із того часу
Не покидає Берточка вольєр…»
«А можна мені в вас її забрати?» -
З надією спитався чоловік.
І працівниця думала: «Не варто:
Йому самому вже недовгий вік…»
«Давайте, ми подумаєм, - сказала, -
А завтра вранці відповідь дамо».
«Домовились!» - швиденько попрощались,
Й повільним кроком чоловік пішов.
А вранці, ще притулок був закритий,
Він біля хвіртки з вірою чекав.
«Це знову ви? На жаль, ми нашу Берту
Ніяк не можемо віддати вам.
Їй просто необхідний добрий догляд…»
Й печаль застигла у очах його…
«Ви розумієте, собака хворий…» -
«Так, звісно…» І повільно він пішов.
Але після обіду повернувся
Й біля вольєра довгий час стояв.
До Берти із любов’ю він нагнувся,
Немов про щось із нею розмовляв.
Проходив час. Ось проминув вже місяць,
Але не згас добра й тепла порив:
Той чоловік усе ж на тому місці
З собакою ласкаво говорив.
До нього всі працівники вже звикли.
Й директорка тут вирішила враз:
«Ну що ж? Він наче дав нам виклик!
Можливо, Берту дати йому час?
Вона ж і так не вийде із вольєра,
І чоловік вже матиме спокі́й!»
І працівниця тут відкрила двері,
Й всередину зайшов спокійно він.
Він радо біля Берти сів своєї,
За шию її ніжно обійняв.
А вже через секунду вийшов з нею,
І диву увесь дався персонал!
Так почалася дружба поміж ними…
Петро Степанович так кожен день
Прихо́див - і рушала Берта сміло,
Побачивши вдалі його лишень.
Вони гуляли. Берта визнавала
Лише його одного з-поміж всіх.
Але застигло у очах мовчання,
І зрозуміти це ніхто не міг.
І тут директор запропонувала
Йому забрати Берту назавжди.
Та він відмовився. Чому - не знала…
Лиш покотились раптом дві сльози.
І жінка вирішила з’ясувати,
Простеживши одного дня за ним.
Вони йшли довго. Сили ж треба мати,
Щоб кожен день долати шлях такий!
Ось стіни вдалині замайоріли,
Петро Степанович зайшов туди.
То був пансіонат для престарілих:
Так напис на будівлі говорив.
Зайшла в будинок, де про все дізналась:
«Петро Степанович давно вже тут.
Ось десять років швидко так промчалось,
Безповоротно дні вперед ідуть…
Колись він у аварію потрапив,
І чоловік лишився без ноги.
Без зайвих слів і без сумління краплі
Дочка відправила його сюди.
І з того часу вже не приходила,
Ніхто не бачив більше тут її.
Пройшли роки. Йому протез купили,
Ходити заново навчився він…»
О, як було це слухати їй гірко!
Виходила з будівлі із слізьми,
Бо поховала сина, чоловіка,
Й давно її загинули батьки.
Й вона, щоб просто якось жити далі,
Притулок збудувала для собак.
О, скільки у очах було печалі
В тварин! Як часто сковував її жах,
Коли від них так просто відмовлялись…
Жорстоко і байдуже… Як? Чому?
У жінки ж довго заживали рани,
Коли байдужість бачила людську.
Але, щоб так відмовитись від батька?
Напризволяще кинути його?
Яка жорстока, невигойна зрада!
А де ж любов? Де ласка і тепло?
Ридала гірко. Та, йдучи додому,
Прийняла тверде рішення вона:
«Я знаю, що робити! Я заповню
Ту пустоту, що в серці залягла!»
…Пройшли роки. Прокинулась, щаслива!
Пішла на кухню, вийшла на балкон:
«О тату, акуратніше, повільно,
Дивись, які замети тут кругом!
Гаразд, ну, Берті лиш п’ятнадцять років,
Тобі ж сьогодні вже вісімдесят!»
І усміхнувся чоловік широко:
«Ми просто годували голуб’ят!»
Оточуйте близьких теплом й любов’ю,
Частинку серця віддавайте їм!
Бо ж дні проходять неймовірно скоро,
Хай затишком наповнюється дім!
Творіть добро! Так пише Боже Слово.
Любіть! Шануйте тих, хто поруч є.
Нехай у серці не згоряє вогник,
Й любов ніколи не перестає!
28.05.2021