Дякую Вам ще раз за вибір авторки та книги! Твір дуже сподобався, серед героїв особливо Домік, Маруся, Велика Ба та Полковник, переживала за них протягом всього тексту. Домік весь твір каже, що дурненький, бо наше суспільство, на жаль, його таким бачить. Права собак (тварин загалом) в нашій країні, на жаль, не враховують. Собак саджають на ціпок, годують помиями, вони мають бути корисними, якщо собака безпородна або стара, або як Домінік, не гарний мисливець, то її віддають, викидають, залишають напризволяще. Покарання за це, на превеликий жаль, немає. Я побачила в романі , якими ярликами маркують собак "дурненький, не таке хутро, плямка на вусі і т.д. і як недооцінюють собак. Собаки , як і люди, всі різні, у кожного свій характер, свої вподобання. Вони справжні друзі, які на відміну від людей, не зрадять. Ще відмітила для себе багато цікавих думок в тексті. "Правда перекручувалася, як літак у навіженій "бочці", зникала точкою в вишині." "Якби Маруся змогла прочитати все, що читаю довкола я, вона б знала місто краще за тих, хто нібито вміє бачити." "...йому просто не личить те, ким він є. Час надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акторам роздають навмання."
Для мене це роман про пошук себе в собі, як індивідуально, так і для українців як нації. Бо перед смертю і полковник і пудель - рівні, а прожити життя хочеться не в гонитьбі за мріями, а з впевненої та неспішної розбудови дома в собі і себе в домі. І про єднання, бо хай би то минуле залишається в минулому, але тепер, що колишній комуніст, що колишній упівець - обидва українці, обидва - циглини в майбутньому молодої держави. І зрозуміти можна кожного, бо в кожного своє горе, навіть у бездомної жінки, що проклинає собаку зі страху, з озлобленості через злидні. Безмежний гуманізм Вікторії Амеліної вражає. Опис сну собаки - де минуле розгортається, доходить до щасливої кульмінації ніби ця велика колективна травма українського народу не витримує і лускається як надувна кулька і весело падає на землю «зернами, вцілилими хлібними корками» ніби нічого не було, - це ніби заповіт авторки майбутньому України. Це про прощення українцями себе і свого минулого, загоєння цих ран і нарешті готовності та відкритості до майбутнього. Щоб зірвати вже нарешті ті шпалери, продати скриню - і зажити на своїй землі.
Щиро дякую за цей ефір! Щойно дочитала книгу і пишу цей коментар з вулиці Лепкого. Наснаги вам у проведенні клубів, після них процес прочитання книги по-справжньому знаходить свій фінал
Коментарі Анастасії та Андрія щодо кострубатої стилістики та надлишкової сентиментальності я теж поділяю. На якихось моментах мені навіть здавалось, що авторка не поважає читача, розважаючи його дитячими прийомами. А деякі моменти видавали письменський потенціал, але він вигулькував якось недоречно, неочікувано, тому тканина твору або провисала або натягувалась знову. Чи це зруйнувало мій читацький досвід? Трошки, але катарсис таки відбувся. Сентиментальність перемогла, історія зачепила мої персональні моменти. А це я вважаю успіх. Мені неймовірно прикро не побачити розгортання авторського потенціалу Вікторії Амеліної.
Дякую Вам ще раз за вибір авторки та книги!
Твір дуже сподобався, серед героїв особливо Домік, Маруся, Велика Ба та Полковник, переживала за них протягом всього тексту.
Домік весь твір каже, що дурненький, бо наше суспільство, на жаль, його таким бачить. Права собак (тварин загалом) в нашій країні, на жаль, не враховують. Собак саджають на ціпок, годують помиями, вони мають бути корисними, якщо собака безпородна або стара, або як Домінік, не гарний мисливець, то її віддають, викидають, залишають напризволяще. Покарання за це, на превеликий жаль, немає. Я побачила в романі , якими ярликами маркують собак "дурненький, не таке хутро, плямка на вусі і т.д. і як недооцінюють собак. Собаки , як і люди, всі різні, у кожного свій характер, свої вподобання. Вони справжні друзі, які на відміну від людей, не зрадять.
Ще відмітила для себе багато цікавих думок в тексті.
"Правда перекручувалася, як літак у навіженій "бочці", зникала точкою в вишині."
"Якби Маруся змогла прочитати все, що читаю довкола я, вона б знала місто краще за тих, хто нібито вміє бачити."
"...йому просто не личить те, ким він є. Час надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акторам роздають навмання."
Дякуємо за довіру і за те, що поділилися своїми думками про текст 😍
Для мене це роман про пошук себе в собі, як індивідуально, так і для українців як нації. Бо перед смертю і полковник і пудель - рівні, а прожити життя хочеться не в гонитьбі за мріями, а з впевненої та неспішної розбудови дома в собі і себе в домі. І про єднання, бо хай би то минуле залишається в минулому, але тепер, що колишній комуніст, що колишній упівець - обидва українці, обидва - циглини в майбутньому молодої держави. І зрозуміти можна кожного, бо в кожного своє горе, навіть у бездомної жінки, що проклинає собаку зі страху, з озлобленості через злидні. Безмежний гуманізм Вікторії Амеліної вражає. Опис сну собаки - де минуле розгортається, доходить до щасливої кульмінації ніби ця велика колективна травма українського народу не витримує і лускається як надувна кулька і весело падає на землю «зернами, вцілилими хлібними корками» ніби нічого не було, - це ніби заповіт авторки майбутньому України. Це про прощення українцями себе і свого минулого, загоєння цих ран і нарешті готовності та відкритості до майбутнього. Щоб зірвати вже нарешті ті шпалери, продати скриню - і зажити на своїй землі.
Щиро дякуємо за вашу думку 🥰
Чудовий розбір і мудрі коментарі з залу, дякую!
Щиро дякую за цей ефір! Щойно дочитала книгу і пишу цей коментар з вулиці Лепкого. Наснаги вам у проведенні клубів, після них процес прочитання книги по-справжньому знаходить свій фінал
Доброго дня, чи можете ви, будь ласка, відповісти на моє запитання ?
Написала на електронну адресу
Дякую вам за вибір саме цієї книги. Не зовсім мій жанр, але завдяки вам купила, прочитала та абсолютно не шкодую.
Читаю зараз "синдром листопаду". На мій превеликий сором, я не чула про Вікторію Амеліну за її життя
❤
Коментарі Анастасії та Андрія щодо кострубатої стилістики та надлишкової сентиментальності я теж поділяю. На якихось моментах мені навіть здавалось, що авторка не поважає читача, розважаючи його дитячими прийомами. А деякі моменти видавали письменський потенціал, але він вигулькував якось недоречно, неочікувано, тому тканина твору або провисала або натягувалась знову. Чи це зруйнувало мій читацький досвід? Трошки, але катарсис таки відбувся. Сентиментальність перемогла, історія зачепила мої персональні моменти. А це я вважаю успіх. Мені неймовірно прикро не побачити розгортання авторського потенціалу Вікторії Амеліної.
А мені сподобалась ідея і стиль авторки, але людські герої просто вибішували, ні до кого не відчувала позитивних емоцій. Пса шкода.
дякуємо за вашу думку! Вкотре переконуємось, що кожен твір можна розглядати з різних боків і отримувати різний досвід від читання 🙏