«То був найважчий день і найчорніший» Під хрестом же Ісуса стояли - Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина". Єв. Івана 19:25 То був найважчий день і найчорніший, Коли Ісуса воїни розп'яли. Ну хіба може горе бути більшим?!- Марія в розпачі біля хреста стояла. Якби могла - о!- якби тільки вміла Полегшити Його тяжкі страждання. Або додати ще й своєї сили... Але з хреста дивився Він востаннє. І гучно скрикнувши, помер. О Боже милий! Хіба такому треба помирати? Хіба Йому тепер лягти в могилу, Коли стільком ще треба помагати? Не розуміла. Серце рвалось з болю. Як пережити втрату надвелику? Він же змінив її пропащу долю, Не дав згубити молодого віку! Ну а тепер, а що тепер робити Усім, хто так любив Його? О Боже! Уже й могила каменем закрита І запечатана. Стоїть сторожа. Скінчився день. А у неділю рано, Ще ледь світанок зарожевив обрій, Ще навіть стежку бачила погано, Побігла в сад, уже знайомий добре. Але... О ні! Могила вже відкрита! Христа нема. Його, напевне, вкрали, Щоб назавжди від неї схоронити! У відчаї Марія заридала. "Чого ти плачеш?" - ангели питають. Ну а вона іще не розуміє. "Я тіло Господа свого шукаю". І знову відчай, знову безнадія. "Чого ти плачеш?" -Озирнулась. "Може, Це ти Його узяв? Скажи, прошу я, Куди поклав? Мені ти допоможеш? Я заберу Його..." "Маріє!" - чує. ...Світанок. На траві ще були роси, І прохолода землю огортала. Та на очах вже не бриніли сльози. "Раввуні!" - вона Господа впізнала. * * * Як добре, коли знаємо ми Бога І ходим у житті Його стежками, У світі не шукаєм тільки свого, А багатієм добрими ділами. Та лиш тоді, коли любов у серці До Господа, як у Марії, буде, Він тихим голосом до нас озветься І ми побачим воскресіння чудо. Автор: Юлія Тонего
«То був найважчий день і найчорніший»
Під хрестом же Ісуса стояли -
Його мати, і сестра Його матері,
Марія Клеопова, і Марія Магдалина".
Єв. Івана 19:25
То був найважчий день і найчорніший,
Коли Ісуса воїни розп'яли.
Ну хіба може горе бути більшим?!-
Марія в розпачі біля хреста стояла.
Якби могла - о!- якби тільки вміла
Полегшити Його тяжкі страждання.
Або додати ще й своєї сили...
Але з хреста дивився Він востаннє.
І гучно скрикнувши, помер. О Боже милий!
Хіба такому треба помирати?
Хіба Йому тепер лягти в могилу,
Коли стільком ще треба помагати?
Не розуміла. Серце рвалось з болю.
Як пережити втрату надвелику?
Він же змінив її пропащу долю,
Не дав згубити молодого віку!
Ну а тепер, а що тепер робити
Усім, хто так любив Його? О Боже!
Уже й могила каменем закрита
І запечатана. Стоїть сторожа.
Скінчився день. А у неділю рано,
Ще ледь світанок зарожевив обрій,
Ще навіть стежку бачила погано,
Побігла в сад, уже знайомий добре.
Але... О ні! Могила вже відкрита!
Христа нема. Його, напевне, вкрали,
Щоб назавжди від неї схоронити!
У відчаї Марія заридала.
"Чого ти плачеш?" - ангели питають.
Ну а вона іще не розуміє.
"Я тіло Господа свого шукаю".
І знову відчай, знову безнадія.
"Чого ти плачеш?" -Озирнулась. "Може,
Це ти Його узяв? Скажи, прошу я,
Куди поклав? Мені ти допоможеш?
Я заберу Його..." "Маріє!" - чує.
...Світанок. На траві ще були роси,
І прохолода землю огортала.
Та на очах вже не бриніли сльози.
"Раввуні!" - вона Господа впізнала.
* * *
Як добре, коли знаємо ми Бога
І ходим у житті Його стежками,
У світі не шукаєм тільки свого,
А багатієм добрими ділами.
Та лиш тоді, коли любов у серці
До Господа, як у Марії, буде,
Він тихим голосом до нас озветься
І ми побачим воскресіння чудо.
Автор: Юлія Тонего