Почалися розмови про доцільність і доречність цього пам'ятника? Несподівано. Правильна ініціатива. В ідеалі добре було б мати пам'ятник українцям, або конкретно полтавчанам, які загинули під час другої світової. І мова тут не тільки про військових усіх армій, але й про цивільних. І хай би він був на цьому самому місці. Хочеться вірити що свідомість наших містян хоч трохи "прокинулась". Бо я пам'ятаю скільки часу й сил зайняло встановлення пам'ятнику Мазепи. Переосмислення цього пам'ятника і зміна його зовнішнього вигляду стикнеться з ще більшим опором, якщо у керма місцевої влади залишаться ті ж люди що були, або ті, що є зараз. Ну й плавно переходжу до наступного моменту. Ця ідея може бути втілена тільки при відповідальній, чесній, україноорієнтованій владі. Бо те, що коїться зараз з похованнями загиблих воїнів на затуринському кладовищі, з встановленням пам'ятних фото на алеї, всі корупційні скандали в місті, абсолютна бездіяльність і безвідповідальність - оптимізму не додають, і з цими діячами краще нічого не починати. Додам окремо про переосмислення пам'ятника. До побєдобесія на московії, і зараження цією ж хворобою вразливих українчиків, я пам'ятаю зовсім інше "9 травня". Ті, хто справді брали участь в бойових діях другої світової радості не відчували, ейфорії в них не було. Для тих людей це був справді "день пам'яті", щиро і за власної ініціативи. Мій дід пройшов війну, потім якийсь час працював в селі головою сільради. За час цієї роботи він виділив землю на нове кладовище. І перше, що він зробив, це поставив там у вигляді конусу пам'ятний знак. Ставив він його на прохання матері, бо батько і менший брат з війни не повернулися, а їй хотілося мати місце куди прийти пом'янути. І цей пам'ятний знак став пам'ятником всіх загиблих односельчан. Це само сталося. На 9 травня все село приходило на кладовище, прибирали могилки і згадували всіх загиблих родичів та односельців. І байдуже хто, і дитину, яка загинула від скалку, і до старих людей, які не пережили війну, і солдат, які хтозна чи й були де поховані по людські. Оце те, що було в ближніх до Полтави селах ще навіть в 80-90их роках. І я вважаю, що саме це було правильним. Згадати і пом'янути. І люди йшли самі, це ніколи не було офіційним заходом. І пам'ятники хочеться щоб спонукали до саме цього, згадати, переосмислити, віддати честь, а не веселощі, пафос, чи спаси господи "можемпавтарить".
Почалися розмови про доцільність і доречність цього пам'ятника?
Несподівано.
Правильна ініціатива.
В ідеалі добре було б мати пам'ятник українцям, або конкретно полтавчанам, які загинули під час другої світової. І мова тут не тільки про військових усіх армій, але й про цивільних. І хай би він був на цьому самому місці.
Хочеться вірити що свідомість наших містян хоч трохи "прокинулась". Бо я пам'ятаю скільки часу й сил зайняло встановлення пам'ятнику Мазепи. Переосмислення цього пам'ятника і зміна його зовнішнього вигляду стикнеться з ще більшим опором, якщо у керма місцевої влади залишаться ті ж люди що були, або ті, що є зараз.
Ну й плавно переходжу до наступного моменту. Ця ідея може бути втілена тільки при відповідальній, чесній, україноорієнтованій владі. Бо те, що коїться зараз з похованнями загиблих воїнів на затуринському кладовищі, з встановленням пам'ятних фото на алеї, всі корупційні скандали в місті, абсолютна бездіяльність і безвідповідальність - оптимізму не додають, і з цими діячами краще нічого не починати.
Додам окремо про переосмислення пам'ятника. До побєдобесія на московії, і зараження цією ж хворобою вразливих українчиків, я пам'ятаю зовсім інше "9 травня". Ті, хто справді брали участь в бойових діях другої світової радості не відчували, ейфорії в них не було. Для тих людей це був справді "день пам'яті", щиро і за власної ініціативи. Мій дід пройшов війну, потім якийсь час працював в селі головою сільради. За час цієї роботи він виділив землю на нове кладовище. І перше, що він зробив, це поставив там у вигляді конусу пам'ятний знак. Ставив він його на прохання матері, бо батько і менший брат з війни не повернулися, а їй хотілося мати місце куди прийти пом'янути. І цей пам'ятний знак став пам'ятником всіх загиблих односельчан. Це само сталося. На 9 травня все село приходило на кладовище, прибирали могилки і згадували всіх загиблих родичів та односельців. І байдуже хто, і дитину, яка загинула від скалку, і до старих людей, які не пережили війну, і солдат, які хтозна чи й були де поховані по людські.
Оце те, що було в ближніх до Полтави селах ще навіть в 80-90их роках.
І я вважаю, що саме це було правильним. Згадати і пом'янути. І люди йшли самі, це ніколи не було офіційним заходом.
І пам'ятники хочеться щоб спонукали до саме цього, згадати, переосмислити, віддати честь, а не веселощі, пафос, чи спаси господи "можемпавтарить".