Вірш «Одарка»

ОДАРКА
Була одна завзята господарка,
Здається, звали всі її Одарка:
Струнка, моторна, роботяща жінка,
З очима, наче квіточки барвінку.
У хаті лад, в обійсті, на городі-
Встигала скрізь, робила в насолоду.
Уміла все: пекти, варити, шити
І, навіть, бралася бур‘ян косити.
Коли ж їй хтось нагадував про Бога,
Про те, куди веде її дорога,
У відповідь лиш чули про потреби,
Про те, що ніколи їй глянути на небо.
Так і було. Від ранку і до ночі,
Аж поки не злипалися вже очі:
Грядки, шиття, миття і прибирання-
Неначе кінь у милі, на змаганнях.
Неждано сталася біда в країні,
Війна спіткала рідну Україну.
Тепер на небо поглядали люди,
Бо ж чути стало вибухи усюди.
Одарка, як і всі, тепер дивилась
Частенько в небо. Інколи «хрестилась»,
Як чула літака чи вертольота,
Бо виглядала їх з відкритим ротом.
Одного ж у думках вона бажала,
Аби «те лихо» на город не впало,
Хліва чи хату щоб не зачепило-
Про це у жінки голова боліла.
Ну а душа? Не мислила про душу.
До істини лишилася байдужа.
Хто в спокої не думає про Бога,
Без толку тим «повітряна тривога»!

[@АндрійГолубець-ж2ж]

Слава Богу. Дякуємо Альоша

[@neklepana_kosa]

Навіки слава Богу!
Дякую, брате, за коментар!

[@ТаняЮсупова-у9ж]

Гарний і повчальний вірш. Нехай Бог дає вам ще більше натхнення писати вірші!