Українці, що ви відчували в перший день повномасштабної війни? | Життя \ Реддіт
Вставка
- Опубліковано 31 сер 2022
- Тигрята, вітаю. Натрапив я на такий тред на редіті, де люди питають українців, що вони відчували 24 лютого, я не знаю чи перекладав хтось вже цей тред, але я вирішив це зробити. Для мене, як і для кожного з вас це було дуже важко читати, бо того дня життя кожного українця змінилося назавжди. Зверніть увагу, як люди західних країн переживають за українців, співчувають, а тепер зайдіть у будь-які коментарі російськомних пабліків де русня висловлює свою думку про війну, і порівняйте.
Тож, друзі, війна все ще триває, допомагайте ЗСУ фінансово, вони наші герої, і ми обов'язково переможемо. Слава Україні.
Мене попередили за 2 тижні, єврейське агенство Сохнут складало списки на евакуацію, мені зателефонували, я ввічливо, але твердо відмовилася. Один син у мене громадянин Ізраїлю. Другий громадянин Польщі. Він теж мені телефонував, писав, кричав, але я відмовилася. Я сказала, мама більше не туристка, мама громадянка України. Я буду з моєю країною, що б не сталося. В свій час завжди ховалася від війни в Україні. Тому коли син з Польщі будив мене словами, мама, війна, я вже не спала, бо моє місто вже бомбили, йшов повітряний бій, підлога тремтіла, небо гриміло. Я пила каву і руки трусилися. Потім пішла на роботу. Взяла самі необхідні документи, фотки дітей... Аптечку на три кіла) трохи того сього... З кицькою прощалася, як навіки... бо не знала, чи зустрінемося. Йшла, а зверху гриміли літаки, аж асфальт трусився. Повний ахуй. Я все таки думала, що касаби трохи розумніші. Потім прийшла на роботу, ми витерли носи і очі, і почали перетворювати обласну лікарню в опорний шпиталь. Важко було, але ми впоралися. Мені не соромно за наше відділення)...
Я вражений вашою хоробрістю!! Дякую вам! Лікарі це герої!
евреям все было известно наперед!?!
Чому ви не взяли кицю з собою, як можна, аптеку на 3 кіло взяли а друга ні.
@@user-fv3ym1jc8d на роботу в лікарню? Як ви собі це уявляєте?
@@natarudik166 а чому б і ні, в час війни зрадити друга це підло
Я був тим хто розбудив своїх батьків. Не спав всю ніч с 23 на 24 лютого. Відчував що щось не так. А потім... Потім був шлях в Харківське тро, де ми з дружиною ледь 4 рази не загинули поки не дійшли. З 27 (28 лютого офіційно) ми на війні. Участь в обороні Харкова, харківської та донецької області. Поранення після потрапляння під мінометний обстріл 14 липня і лікування наразі. Сподіваюсь, що влк дозволить мені повернутися на передову з протезом. Війна ще не закінчена.
Повага за таку сміливість!
Дякую за вашу сміливість та відданість. Бережіть себе та поверніться додому 💙💛
Людино добра, Ви й Ваша дружина надзвичайно круті! Многая і благая літа вам обом, низький уклін і щира подяка!
Дякую друже. Мені часто соромно, що я через здоров'я не можу воювати. Але може це і на краще, бо солдат я фіговий, а заробляю дуже непогано і маю можливість донатити. Завдяки таким як ти і твоя дружина я відчуваю гордість бути українцем.
Дякую вам, за вашу службу!
О 2014 під вікнами стріляли , горіли маршрутки, розстріляли людей на зупинці і поїхали. Жила в Луганську там де був аеропорт. І тепер 2022 почалося все знову вже в інших місцях. Війна знайшла нас навіть там, де ми не очікували.
Тоді я тікала 13 річною дівчинкою з мамою, тепер тікала з новонародженою дитиною-інвалідом на руках.
Бажаю розпаду росії і смерті всім хто винен в цьому жаху. Пишу це і серце розривається 😖
А головне - через що це почалося? Через шизу кривавого диктатора, не інакше. Співчуваю вам
Я із Запоріжжя. Був готовий до того що почнеться війна. У мене була складена тривожна сумка, заправлена машина, і був цілий план куди і якими дорогами їхати. В ніч на 24 лютого ледве вдалось заснути. Прокинувся від звуку пролітаючої авіації. Відкрив стрічку новин у телеграмі, і зрозумів що "почалось". Реакція була дуже схоже на ту, яку описував один хлопець з відео - я був абсолютно спокійний і не відчував страху, але тіло в один момент почало тремтіти. Я переніс речі до машини, вимкнув воду та електроенергію, сів, і поїхав забрати своїх батьків. Вони сказали що нікуди не поїдуть бо тут їх життя. Був дуже розлючений на них за це, бо теж вважав що взяття Запоріжжя це просто питання часу, бо жив іллюзіями про другу армію світу. Брат сказав що йому подзвонили з військомату і треба його підкинути (він контрактник). Коли ми приїхали до військомату, я був вкрай вражений чергою до нього. Брата пропустили без черги (він був у формі і з речами). Люди в черзі сперічались і конфліктували за право пройти вперед. Це вразило мене, і в той момент в голові зародилась думка про те, що нічого у русні не вийде. Я вирішив залишитись до ранку, і лише потім їхати до Умані. Залишок часу я провів вдома в коридорі при світлі свічки читаючи новини. Страх став трансформуватись у злість, але все ще не покинув мене остаточно. Заснути вийшло лише за допомогою снайдійного. Вранці я зустрівся із сестрою. Це досі один із найсюріалістичних спогадів в моєму житті - ми п'ємо каву біля киоску під звуки сирен повітряної тривоги, десь пролітає чи то авіація чи то ракета. Ми абсолютно спокійні ззовні, навіть жартуємо і сміємось, але всередині прірва страху змішаною із злобою. Десь в новинах ми читаємо що місцевий госпіталь потребує допомоги - одягу і медикаментів. Ми вирішуємо відвезти туди частину своїх речей, бо вже не зрозуміло чи нам все це потрібно чи ні. Приїхавши до госпіталю, ми бачимо як його перетворюють на фортецю - роблять захисні споруди із мішків з піском і бетоних блоків. Здається ми приїхали майже не найпершими, буквально вже хвилин через 15 після того, як виклали новину. Було ще із 10 машин що привезли речі. У госпіталі кажуть що також потребують їжу що не псується, та воду. Ми вирішуємо з'їздити до найближчого супермаркету і закупитись продуктами. Дорогою обговорюємо ситуацію, і страх все сильніше трансформується у ненависть. Я пам'ятаю що ми купили так багато всього, що ледве зачинили багажник. Там була купа їжі, кави, цукру, печива, і вода у баклажках. Дорогою назад я і сестра так сильно пишалися собою, бо від такої допомоги у них точно щелепи відвиснуть - цілий багажник всякого добра + вода на задніх сидіннях, але коли ми повернулись до госпіталю, щелепа відвисла у нас. Нам нема було куди поставити машину. Довелось носити все з багажнику метрів із 100. Під час однієї з ходок мене смикнув якийсь чоловік, і спитав чи не доможу я йому перенести воду. Я погодився. Це була Газель, яка повністю була заповнена 50 літровими банками води. Я спитав звідки це все, на що він відповів що купив за власні гроші 10 баклаг, а коли про це дізнались його друзі, перерахували йому стільки грошей, що вистачило на те що б замовити Газель і повністю заповнити її водою, і ще залишилось на одну ходку.
В цей момент я подивився навколо, і страх остаточно зник. Я також вирішив що залишусь в Запоріжжі. І було ще багато чого що я бачив, що з кожним разом лише збільшувало мою упевненість що росія не зможе нас перемогти.
Я перестала дивитися фільми в жанрі постапокаліпсису, бо такі історії, як ваша доводять, що в найскладнішу мить життя люди не перетворюються на вовків, а кидають всі сили, щоб згуртуватися і підтримати один одного! Пишаюся такими співвічизниками, як ви! Мої друзі з Харкова теж багато воолонтерят, деякі принципово залишилися в місті навіть незважаючи на бомбардування, щоб допомогати.
Київ, я мусив йти до школи, але прокинувся в 4.30, чув, що батьки вже не спали (тато читав новини і сказав, що пуйло розпочало спецоперацію) Мене тоді аж всього почало ковбачсити, о 5 я почув перший вибух (десь далеко), другий і літаки.... Я одразу підскочив і ми почали збиратися. Добре що ми не панікуввли, а все робили швидко і злагоджено. А зараз я дякую ЗСУ, волонтерам і всім, хто допомагає 💙. Борімося - поборемо 🇺🇦
Знаходячись 8 років на непідконтрольній Україні території, вранці 24.02 я на 100% переконався що я син України і окупантів я ненавиджу. С того ранку і по сьогодні я в цьому тільки більше переконуюсь.
Сподіваємось на ВСУ! А про ненависть до окупантів жиза
Тримайтеся! Це треба, бо попереду таки немалi шанси на перемогу добра над руснею, дочекайтесь будь ласка
Я зі Львова. 24 лютого я лежала з ковідом удома. Тато повідомив мені не одразу, десь о 9 ранку.
У нас ще не було чутно повітряної тривоги чи чогось такого.
Дзвонили друзі з Польщі, пропонували приїхати до них (дякую їм). Ми з батьками відмовилися. Якщо вже й зі Львова тікати - то це вважай все - це означало б "здати" Україну. Це означало б, що ми не віримо в Перемогу.
Зараз я - волонтерка. Тато не може воювати за станом здоров'я, але моя родина намагається фінансово підтримувати ЗСУ наскільки це можливо. Мені дуже пощастило, я народилася і проживала у відносно безпечній частині України. Мій варіант війни - максимально м'який, оскільки я неодружена, не маю рідних братів, а тато непризовного віку та стану здоров'я.
Пам'ятаю, як у перші дні ми всі спали в одязі (тривоги часто були ночами), розливали бандерівське смузі у пляшки, я шукала, де плетуть сітки, щоб приєднатися... мама без кінця обдзвонювала родичів та знайомих у Києві, Одесі, Харкові, щоб вони їхали сюди. Та й таке...
Вибухи, страх за дітей, що мирно спали в своїх ліжечках, знову вибухи, дзвінки рідним, винищувачі над нашим будинком, укриття, прощання з домом, довга і страшна дорога до рідних, у Черкаській області. Цю дорогу я ніколи не забуду. Хтось пішки іде, хтось тягнеться у страшному заторі. Похмурі, заплакані, налякані, осунувшіся обличчя дорослих і дітей в цих машинах. І колони військової техніки, на якій їдуть наші захисники, такі сконцентровані і серйозні, і зовсім молоді і віку моїх батьків. Моє серце, дивлячись на них, просто розривалось, я розуміла, що для більшості з них - останній шлях. І від цього відчуття, не могла підвести на них свої очі. Я рятувала своїх дітей, а в душі було відчуття, наче зраджую тих, хто зараз їде по зустрічній смузі. Вздовж дороги, де не де, стояли клуби диму, від ракетних ударів по інфраструктурі та військовим об’єктам.
Та, це був лише початок жахіть, далі, кожного дня - зруйновані будинки, тисячі загиблих, телефон що не випускаєш з рук, постійне відчуття провини, за те що ти в безпеці, в тебе є що їсти і пити, де спати, а твої співвітчизники, в цей час, вмирають під завалами, їх катують, ґвалтують, розстрілюють. Ніколи я не зможу все це забути і точно, не зможу пробачити. Для мене росіян не стало. Нема ні хороших ні поганих. Їх просто більше не існує. Проклятий народ.
Евпатория. Пусть я и не проснулся от взрывов, но узнав о начале полномасштабного вторжения я начал паниковать. Но я увидел действия наших воинов, то как они защищают Украину. Ни секунду не сомневаюсь в нашей победе. Слава Украине.
Героям Слава!
Почалося все в годин 5 ранку, батько розбудив мене і брата зі словами:"Вставайте війна почалась"я подумав що це його тупий жарт, але вийшовши на вулицю я зрозумів що обманював лише себе,звуки вибухів були дель далеко але гул і тремтіння відчувалось дуже добре,підготувавши підвал я пішов в магазин де вже творится хаос.Батько поїхав на роботу,а мама вернулася з нічної зміни,всі були на нервах і телефонували рідним.Десь о годині 12 російські війська транзитом їхали через моє село на місто,рух транспорту продовжувався десь дня 3-4.Від того що ми жили недалеко від траси весь дім трясло як Тарасову хату.Потім літали винищувачі і руйнували об'єкти цивільної інфраструктури,часто сиділи без світла,води.Спали всі в одязі.Через місяць русня заняла сусіднє село і почало обстрілювати інші села до яких могли дістати.Ніч починалася з того що по селу запускалися сигнальні ракети і починався обстріл.Могли сидіти в підвалі годин 5 чи більше и так кожний день було,через деякий час на свинофермі люди забрали свиней за дарма і по ній зрозуміло що працювали рашисти і було дуже багато жертв.Але все це закінчилося коли наші війська звільняли сусідні населенні пункти.Боляче від того що багато людей находяться під окупацією і невідомо які жахи вони переживають кожен день.Віримо в перемогу.Все буде Україна.
Я з Києва. Скаржитись права не маю, адже в мене все нормально. Нікуди не виїжджав і не панікував. Для мене це не було сюрпризом. Я чекав війну ще 15-16 лютого. Я знав, що вона може початись будь-якого дня. Ну і ще я вірю в ЗСУ і знаю, що столицю захищатимуть найкраще, тому навіть не переймався. Намагався продовжувати нормальне життя. Єдине що, у квітні був момент коли прямо над моєю будівлею пролетів наш літак, але я все рівно ледь не обіср*вся. А коли русня відійшла від Києва - то взагалі спокійно стало. Дякую ЗСУ!
Це було очікувано, я не здивувався коли брат розбудив і сказав що почалася війна.
Перед тим 23 лютого ввечері, до всіх офіційних заяв, я сказала мамі такі слова: Мені здається що наступні два дні будуть вирішальними.
Морально вже була підготовлена, всі емоції ніби вимкнули.
О шостій ранку друг зкинув відео виду з вікна, там недалеко вже підіймалися два великі стовбури диму...
З перших днів війни стала волонтером, але на початку літа я морально втомилася. І до сих пір я не можу перебороти себе і піти знову волонтерити...
(В травні я вперше з початку війни проревілася)
Тоді всі події я сприймала спокійно, зараз мене трясе коли я згадую
Я прокинулася раніше ніж завжди. І почула, як мама моїй сестрі говорить не йти до школи, бо почалась війна... Я якось не сприймала інформацію, мені було важко. Я тоді проходила дистанційну практику, дедлайн 25, я хотіла відволіктися від новин, вернути себе у фазу розуміння того, що відбувається навколо. Але все що я змогла, це дивитися в екран ноута... Всі слова моєї роботи ніби були іншою, незрозумілою мовою... Звичайно на практику всі забили і більше до неї не повертались. Слава Богу, наше місто не зазнало жахів війни, інколи дивлюся на водосховище, далеко за горизонт і не можу уявити, що там десь є ці жахи... Перші дні я намагалася не спати як найбільше, щоб якщо щось, то будити сім'ю, кожен гучний звук зупиняв серце... В решті решт волонтерство допомогло відійти від страху, я перестала весь час дивитися новини, я була в просторі з людьми, які прагнули допомогти, вони дарували мені надію, а потім і в впевненість у перемозі. Все буде, Україна!
Ми відчували приближення війни, моя сусідка по гуртожитку поїхала додому, в університеті в мене був тиждень самостійної роботи, і кожен день я сиділа вечорами і робила лабораторні роботи, до мене приходила подруга, ми писали диплом і слідкували за новинами. 23 числа ми вже зрозуміли, що буде не просто, записалися на лекцію по виживанню в умовах війни. Сиділи до двух ночі, а потім розійшлися по кімнатах, але я навіть не лягала спати, доробила роботу, яку обіцяла кинути своїй науковій керівниці, пішла в душ десь о четвертій, і коли я лягла спати я почала чути вибухи, мені здалося, що то просто мій виснажений мозок, але через декілька хвилин я почула крики по гуртожитку, в мою кімнату постукала подруга зі словами "війна почалась". Далі було не страшно, а просто якось дивно, я почала складати найголовніші речі в рюкзак, Київ здавався мені непідступним містом, я вважала, що тут безпечно, але одночасно з цим розглядала варіанти, як доїхати додому, першу ніч ми заночували в дуже холодному підвалі, потім ми з подругою рушили до метро. О боже, як я люблю метро, лише там я відчула себе у безпеці, потім був складний шлях додому, в мирні часи він займав півтори-дві години, я живу в Житомирі, але тоді він зайняв в мене увесь день, з самого ранку до 11 ночі.
Я не спала дві ночі, телефон був розряджений, мені постійно телефонували друзі та рідні. всі ніби об'єдналися, незнайомі люди говорили між собою в метро і на вулицях, деякі ділилися їжею та ковдрами, інші організовували підвали. Це було одночасно сюрреалістично, ніби я я в якомусь довбаному фільмі, і одночасно з цим, всі мої депресивні думки, що переслідували мене роками зникли, я раділа кожній дитині, що посміхалася, запаху метро, маленькому цуцику, що бавився іграшкою, я раділа, коли почула, що мої друзі в безпечних місцях, я хотіла жити, і одночасно з цим, повністю розуміла, що можу померти. Все що було раніше важливим, перестало їм бути, мій диплом і наукова робота, гроші, що я заробила, мої речі і одяг. Зато інше стало надважливим, мої друзі та рідні, знайомі і навіть не знайомі люди. Тепло і зручність одягу, транспорт та їжа, безпека для себе і інших.
Моя істрорія лайтова, я не пережила страхів міст спутників Києва, я не була в Маріуполі, в мене живі всі мої близькі, але війна все одно змінила кожного з нас. Я надіюсь, що надовго. Тепер люди переходять на україньску, вже немає проросійських сил в політиці, на корупцію вже не закривають так сильно очі, як було раніше. Люди змінюються, і я надіюсь, що в кращу сторону.
Страх, самотність й втому. А взагалі після першого вибуху ліг спати далі з думкою: "На нас напали? Та ні, то звуки з вокзалу". Потім мене сповістили всі близькі... Харків.
Я проснулся в 5:40 от звука скотча, это батя заклеивал окно. Не помню, что почувствовал когда узнал о начале войны. Скорее всего ничего. Помню, в первые дни я думал о вступлении в ряды теробороны, но родственники отговаривали меня, говорили, что не выдержат если не вернусь. И я передумал.
Как же много мы ссорились: мать истрела, сестра орала, что "обезвредит орков подручными средсвами, пока они живы, выдавит глаза, медленно выпотрошит и освежует. Затем привяжет к столбу на окружной." Так и сказала. Мой пятидесятилетний отец старался сохранять спокойствие, наставлял нас, но по итогу тоже начал срываться. В первых числах марта ракета попала в наш подъезд тремя этажами выше и ещё в 40 домов нашего района. 8 апреля я, мать и сестра наконец решились эвакуироваться. Мы несколько часов стояли в очереди что бы попасть на перон. В любое время вокзал мог взлететь на воздух, поэтому была ужасная толкучка. Первыми в поезд пропускали мам с детьми и инвалидов, но бешеные бабки толкались и орали не давая им пройти. Рядом со мной стояла мама с 7-8 летней девочкой. Ребенка чуть не столкнули под поезд, её мать плакала, умоляла прекратить, срывая голос. Контролёры тоже кричали в историке "пропустите детей!" Но конечно же никто не слушал. Наконец мы смогли войти в поезд. Повезло, мне ещё не было 18. Ехали по 10-14 человек в каждом купе, многие спали просто в проходе.
Пишу и руки дрожат. Называйте меня трусом, но я благодарен родителям, что не пустили меня воевать. Сейчас живу в школьной пристройке Ивано-Франковской области со всеми удобствами. Нам сестрой и другим переселенцам даже устроили бесплатную поездку в Польшу. Мы жили в отеле, купались в бассейне, на устраивали экскурсии. Но отец бабка и дед до сих пор не хотят ехать на запад. Каждый день я засыпаю и просыпаюсь с мыслями "они умерли?" Единственно, что меня радует-рашка скоро проиграет.
Не могу сказать что ненавижу русских, такой уж я человек. Но как и любой другой украинец, надеюсь, что всу пустят победный залп по москве.
Я из Харькова.
Так небо може бути червоним, через зарево велетенської пожежі на фоні сходу сонця, і сморід від ракет і їх слід по небу. На дворі собачий холод і твої тремтячі руки. Не від холоду, а від того що в середині тебе щось крутиться і ти тремтиш.
Це не передати словами. Життя було зруйноване в той же час
Ми жили біля кордону в селі, в Харківській області.. О 5 ранку мене розбудив дзвінок мого чоловіка, який прокинувся трохи раніше, щоб поїхати на роботу та пішов на електричку, яка мала приїхати о 5:05.. о 5 він побачив перші залпи.. Почувши дзвінок я відразу все зрозуміла, бо ми готувалися, знали шо буде, але до останнього не вірили.. в слухавці я почула розгублений голос мого чоловіка і фразу "Війна почалася, прокидайся".. я підскочила, почала вдягатися, вирішила подивитися у вікно і побачила ті залпи з боку кордону.. ось тут прийшов страх.. через секунд тридцять почало прилітали.. ця пустота всередині, яка була заповнена лише страхом не забудеться ніколи.. сіла в коридорі і чекала свого чоловіка.. ті п'ять хвилин поки він біг додому були наче нескінченні.. як тільки він прийшов, ми взяли всі гроші, теплі речі, документи і просто побігли, кинувши все вдома, в надії, що буде наступна електричка.. бігти під звуки вибухів навколо, то страшне.. нам пощастило, приїхала саме остання електричка в той день і по сьогодні, на якій ми поїхали до Харкова.. цілий день спустошені і перелякані сиділи на вокзалі і не знали, що робити.. ввечері нам подзвонили родичі і запросили до себе.. ми досі в Харкові, нащастя все добре. Гадки не маємо чи цілий наш дім. Але тримаємось і чекаємо перемоги! Все буде Україна!
Я радий, що з вами все впорядку! Все буде Україна.
Рада за вас, це просто чудо що ви встигли! І водночас дуже сумно стає з того, що виїхати змогли не всі..
Хай ваш дім буде цілий🤗
За два місяці до війни, моїй сім’ї надходили письма із посольства. Так як ми є громадянами іншої країни, вони писали «негайно виїжджайте тому, що відсоток того, що Путін розпочне повномасштабну війну, росте» і все в такому дусі. Однак мої батьки, і ми всі не захотіли покидати країну. Ми казали «Чому нас повинні виганяти із нашого дому?» Проте батьки почали купувати запаси їжі. Я тільки з нерозумінням говорила, що ніякої війни не буде, і це дивно, що ви запасаєтесь продуктами…. Однак 24 лютого….Мені вже не було так смішно. Зараз все гаразд, ми знаходимось у західному регіоні країни, та в безпеці. 🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦 Україна завжди була і буде для мене рідним домом.
Мені мій друг з Америки до війни писав постійно, що мені треба брати родину і їхати на захід України. Я сказав про це батькам, але вони не вірили у повномасштабну війну
Я из Харькова. 23.02.22. около 23:00 решили с женой всё-таки собрать документы (на всякий случай). Утром 24 разбудила жена со словами "война началась" Я не хотел в это верить и захотел снова заснуть. Подумал может это страшный сон. Но пришлось принять этот факт и встать с кровати. Пока собирали вещи, думал о том с какими словами будить своих сыновей. Не хотел окунать их в этот ужас. Думаю другие родители меня поймут как не легко подобрать слова в такой момент. (Теперь желаю того-же, тем кто по ту сторону баррикады)
Мы собрались выезжать из города. Ехали к маме около двух часов из-за больших пробок. Когда приехали к маме решили что уезжать не будем из-за большого потока машин, и все вместе вернулись домой. Потом 2 дня в подвале ещё 4 дня у родственника в более тихом районе города. Потом решились выезжать. Как только пересекли границу города сразу ощутили чувство лёгкости, словно дышать стало легче.
Сейчас пытаемся адаптироваться в новом месте. У нас осталось немного вещей (те что поместились в багажник) и сам автомобиль. Но жизнь продолжается. Извиняюсь что пишу не на украинском. (Было-бы много ошибок) Слава украине!
Тримайтеся, ви обов'язково зможете повернутися додому
Я тоже из Харькова. Утром, где-то в 5:30, я спал, и услышал через полусон взрывы, много взрывов. Сначала я подумал тоже, что мне это снится, но когда я увидел что все домашние попросыпались, я сразу всё понял. Паники не было, мои старики, баба и дед были ошарашены и говорили "Похоже, война началась". Я молча оделся и вышел на улицу, потому что я хотел умыться, а воды не было, и когда я вышел к автоматам с водой, возле которых стояло около сотни человек, была странная атмосфера. Вода заканчивалась, люди стояли и проклинали р*сских за всё. Потом я пытался снять наличные в банкомате, там было по несколько сотен человек на банкомат, наличка заканчивалась и люди просто уходили. Я возвращался, закурил, проходил по небольшой тропинке за соседним домом и меня напугал мужчина, который высунулся из окна на первом этаже и резко спросил меня: "А ну, скажи, "паляниця"", проверку я прошел. В его глазах был испуг, и это выглядело так, будто он пытался отвлечься от осознания происходящего таким образом.
Я позвонил своему другу, которого я знаю с детства, начал ему рассказывать что происходит, на что он полусонным голосом ответил мне "Малой, ты длбаёб?! Я сплю..." Потом я зашёл в свой подъезд и ко мне вышел сосед с этажа ниже, спросить, вступил ли я уже в ТРО, потому что он вступил (Я - нет, потому что я студент). Потом я поднялся на свой этаж и постучался к соседу напротив, уже не помню зачем, он резко распахнул входную дверь и наставил на меня ствол (не скажу что я испугался, он бывший содрудник правоохранительных органов). Мы пообщались и я до сих пор помню как он сказал: "Если ОНИ окажутся здесь, заходи, я дам тебе ещё ствол...".
Потом мне названивали родители из Польши, они были в ужасе и не понимали почему я так спокоен. Но на самом деле это было ужасно, очень страшно. Потом когда друг проснулся мы пошли по подъездам и с другими жильцами открывали подвалы закрытые на замки и обустраивались там понемногу.
Помню как ещё люди когда видели наших военных сразу бежали к ним проверять, наши ли они (тогда было много инфы, может ипсо, что есть переодетые в нашу форму рашики) , а потом спрашивали, "может вам что-то надо купить, чем-то помочь?". Как в аптеке какая-то женщина скупила почти все кровоостанавливающие и перевязочные материалы чтобы передать ЗСУ. Как ребята в одном из гаражей рядом с моим домом сливали бензин из тачки и делали "коктейли". Было такое чувство единства, будто нас ничем не запугаешь. В этом есть свои плюсы. Многие проявили свои настоящие качества, которых я не ожидал от остальных украинцев. Что-то в этом было.
Спасибо за поддержку.
Украина едина и в этом наша сила.
Героям слава!!!Я в Херсонской области в 24 февраля 4 часа утра до взрывов проснулся и через минуту услышал бах, подумав, что это вандал петарду взорвал, решил дальше спать, но не тут то было.Ибо взрывов стало больше, у меня началась дрожь от холода и от страха...
Вітання рідненькому Харкову!!! Переродимося і відбудуємося, бережіть діточок.
Я пам'ятаю як 23 лютого вночі лежала та думала: "Я не підготувалася до контрольної з математики"
Я тоді починав "нове життя", спеціально весь день старався виконати всі завдання і стати відповідальним, а зранку вже навіть не пам'ятав про це
Я думала що треба прокинутися раніше щоб зробити практичне
Ми з дівчатами, з якими я жила в орендованій квартирі, прокинулись не від будильників, а спочатку незрозуміло від чого. Ми просто в один момент підірвалися, глянули одна на одну, не зрозуміли, що відбувається. Потім почули ще один вибух (під час першого ми прокинулись і нічого не зрозуміли), зайшли в новини і не повірили тому, що почули. Почали збирати речі, але ніхто не розумів, що робити далі. Ми всі студентки, наші батьки в інших куточках країни. Потім мені зателефонував мій хлопець, сказав, що в центр міста (Умань) прилетів снаряд і він бачив тіло людини, яка постраждала від цього. Це сталось за дві хвилини до того, як він був у тому самому місці. Я просто дякувала Богу, що він не прибув туди раніше і що то було не його тіло
Я грала, в онлайн гру, накухні. Почула вибухи. Написала чат, що почалась війна. Сказала друзям россіянам, що спершу, ми будем воювати, а вони потім будь голодувати. Написала сестрі, бо вона була на зміні.Не на секуду не сумнівалась, в нашій перемозі.
Ми нікуди не поїхали. Бо лізти, в потяг, коли біжать бабусі і жінки з дітьми, нам вважалось неприпустимим.
Коли потік пройшов, вже можна було нікуди не їхати.
Ні разу не була в бомбо сховищі, тому що це даремно. Я живу на 14 поверсі, і далеко від сховища. М Дніпро.
Жиза, теж вірив у нашу перемогу з першого дня і було дивно читати якісь прогнози від американців, що росіяни швидко переможуть
Доброї ночі, землячко! Бажаю залишатися у безпеці.
О 5.30+- мене розбутила сестра і сказала "почалося".Я була супер спокійна, бо кіпішувала і плакала вже 14. Речі вже були у валізі. Ми виїхали з Бучі одразу як почули перші вибухи. Лише під кінець дня я заплакала і сказала, що не хочу бути рабинею, що я українка. Взагалі перші дні були супер дивними, день і ніч у новинах.
Привіт із Бучі :)
Мене розбудила дзвінком мама... Забавно що в той день я ліг спати о 4, не читавши новини. А о 5 уже розбудили.
Дивно, але насправді усвідомив що відбувається лиш тоді, коли десь о 13-14 годині дня почув вибухи з аеродрому у Гостомелі. А потім пронизливий звук зенітного кулемета. Ніколи мабуть не забуду той звук.
це без сліз не можливо слухати й читати коментарі. Господи поможи нам 🙏🙏🙏
Дніпро. Мені зателефонувала мама о 5 ранку «Доця, війна почалася. Я люблю вас» на задньому фоні я чула вибухи і вона плакала. Я сказала «мамо, бережи себе. Ми теж тебе любимо, знайди схованку. Все буде добре». Розбудила дитину, чоловік вже не спав. Сіли поснідати і міркувати що робити. Люди на вулиці вже пакували речі у автівки і виїзжали. Коли ми снідали почалися вибухи. Перши дні 3 була паніка у людей. Ми вирішили нікуди не їхати і були вдома. Сховища не було ті адреси що надав мер - неактуальні ми пройшли усі що в 30 хв ходу. Тому сидимо у коридорі. Я не плакала, але руки тремтіли, взагалі немогла змусити себе їсти. Писала усім друзям, знайомим закордону про те що відбувається… Ми збчоловіком одразу зайнялися процедурою тримання дозволу на зброю. Коли дізналися про Бучу то купили мисливську зброю. Я навчилася нею користуватися, хоча раніше я була 100% пацифіст. Мені здається що життя до 24 лютого - то з іншої реальності, ніби його і не було.
Надіюсь,що й дітей ВЧАСНО навчите користуватись зброєю і таки відстоїте закон про право на зброю для цивільних...
Я теж з Дніпра 🇺🇦🖤
🇺🇦Днипро❤️
Я з Кам'янського, моя сестра зі своєю сім'єю живе в Дніпрі. Я прокинулась того дня вранці як завжди, взяла телефон і перша новина була, що бомблять Дніпро. Я розбудила бабусю, сказала, що почалася війна, стала дзвонити сестрі, а слухавку ніхто не брав. Це були найстрашніші 30 хвилин у моєму житті. Трубку взяв зять, сказав, що передзвонить, бо чекають швидку. Моя маленька племінниця почала задихатися, хрипіла і плакала, згодом вияснилося що нічого серйозного, просто трохи застудилася; її хвороба і війна це було співпадіння, але я мало не збожеволіла від страху за них. Тікати вони не стали, хоча я їх вмовляла, але далеку дорогу з дворічною дитиною сестра вважала більш небезпечною, ніж залишитися вдома. Я теж зосталася вдома, мені теж так спокійніше. Перепади настрою, розлади харчування, постійна втома, це стало постійним явищем, хоча мої страждання суто емоційні, я в ідеальному стані, зважаючи на війну. Я не можу навіть приблизно уявити страждання тих, хто в окупації, де обстріли і бомбардування, це просто пекло. Особливо боляче читати про маленьких дітей, які загинули, або скалічені, осиротілі. Але перемога буде за нами, росія буде ізольована від нормальних людей, хай вони отримають на свої голови те , що готували нам.
О 7 ранку мене розбудила мама, дала телефон почитати новини. Перші 5 хвилин взагалі нічого не розуміла, думала я щось не так прочитала. Через 10 хвилин ми стояли вже біля банкоматів, знімати гроші. Навчені з 14 року. Коли бігли з Донецька. Вже було чути постріли, дуже гучно. Я ледь трималась аби не впасти в істерику, невже це все знов?
Мені здавалось, що я готова до цього, бо ще за тиждень були обстріляні околиці міста, вперше за 3-4 роки тиші. Було зрозуміло до чого все йде. Але до такого ніколи не будеш готовим. До останнього сподівалася, що це сон. Привіт з Маріуполя 🤝
надіюсь,сьогодні НЕ в Маріуполі ...
@@galkanova5654 зараз я не в Маріуполі
@@chiyosan6108, то й добре...повертатись туди,на страшне кладовище ,так само не варто ,навіть заради відбудови
Обіймаю Вас. Слава Богу, ви в безпеці.
@@chiyosan6108 Вітаю. Сам я із Черкаської області і я живу у селищі. Я не чув жодних вибухів і сирен, я нічого не чув . Того четверга я прокинувся о 5 ранку і , без малійшого підозрення, почав робити уроки, думаючи, що сьогодні треба бути активним у школі. Того разу я не знав, що в ці моменти моє життя НАЗАВЖДИ змінилося: більшість мої кращих друзів виїдуть, а сам я не побачу вже їх. Як тільки почалося активне веселе життя - одразу його перервала війна, але я не маю права скаржитися: я дуже легко попав ще. Потім вранці моя мама якось невпевнено сказала мені, що мабуть я все ж не піду до школи , а на питання "з чого це?" вона сказала, що я мабуть чув про вторгнення на Донбасі. Тоді я заплутався . В першу секунду подумав, що рашка вчора визнала їх і що, мабуть, максимум, дала нове озброєння і ситуація лишень загострилася в тому регіоні, а про щось масштабне, не міг , або не хотів повірити. На той момент часу це дійсно вважалося для мене нелогічною затією. Напередодні , десь з 10-их чисел лютого, щоразу ходячи до школи, я відчував щось моторошне у повітрі. Десь у тей час ми вшановували пам'ять Небесній Сотні. Але це було не просто так... потім ми увімкнули телевізор, і я зрозумів - почалася війна. Того разу я підійшов до вікна і побачив страшне небо : страшне біле похмуре сяюче небо, на околицях туман і коли я вийшов на двір - я відчув, що воно не добре сяє. Я назбирав сосниння і малих дров, щоб розтопити у хаті, і щось весь час мене тягнуло дивитися на небо у сторону сходу. Тоді я уявляв, як скрізь розпочинається перша битва, перша кров. Далі я снідав і мені було важко їсти. Потім ми виводили гроші і закуплялися багато довгостроковими продуктами , які не зіпсуються, і крупами. Я облаштував погріб , поставив там 2 стільця ( а батько в цей час працював у Києві). Я лиш пам'ятаю, що день тоді був неймовірно довгим і повільним. Здавалося, ніби він тривав 40 годин. Ввечері мені сказали готувати до можливих походів у погріб і тоді я говорив, як залунала перша тривога. Чесно кажучи, виходячи із дому і дивлячись на темне нічне небо, я думав, що сюди прилетить. але цього не сталося. Коли ввечері 23 лютого моєму батькові зателефонував друг і запитав: "чому ти мене не вітаєш із днем 23 лютого" - він сказав - "ніхто не знає , що завтра зробить ця росія по відношенню до нас". Так і сталося. Здається, цей день об'єднав українців, об'єднав захід і схід. Ваш Маріуполь врятував долю інших міст України. Дякую вам. Бережи себе!
Мне 17.
23 февраля утром, узнал что занял третье место на олимпиаде с истории среди 11-ти классников в г. Киев.
Вечером, читая новости, понял что война не избежна и что скорее всего я погибну... (ибо логично, что враг бросит все силы на столицу и не станет их распылять по фронту).
Вообщем с 23 на 24 февраля я спал самым крепким, умиротворёным сном в своей жизне. Где-то в 6 утра меня будят родители со словами "Сынок, вставай, война началась". Они паниковали, собирали вещи и прочее... а я пытался их остановить, пытался уговорить осиаться в городе, побился впервые в жизни с отцом...
Вообщем спустя пару дней, когда мы выехали на дачу (Бородянка) - начался ад, но это совсем другая история.
Багато людей поїхали в саме полум'я. Пункт нашого призначення 15 км від Бородянки, поїхали з Десни до родичів. Думали як будуть бомбити міста в селі буде тихо, ох як ми помилялися, та це вже зовсім інша історія.
У нас теж дача поряд із бородянкою, думали їхати, але залишились у Києві. Потім дізнались що сусіди сиділи без їжі, їздила русня поряд, сусіди їхали через їх блокпости- коротше кажучи жесть
Я тієї ночі не спала, бо брат на протязі кількох тижнів постійно говорив, щоб ми були готові. 23 я вчасно забрала свій паспорт, зробила його теж через постійні нагадування брата (так, він класний).
Ввечорі брат знову нагадав про безпеку і я не змогла заснути тому спілкувалась з подругою. Вона зараз у Канаді, а я в Одесі. Але ми обидві народилися та виросли у Херсоні. Там наші друзі та її родина. І ось ми спілкуємося, я кажу що Путін не може бути настільки безглуздим та божевільним, а вона боїться, бо це, ну, Херсон.
І ось ми прощаємося, я хочу вже спати, закриваю очі і... Проходить хвилин 15, як чути перший вибух (це ППО тоді спрацювало). Сон зняло як рукою, але я ще не вірила. А же щойно розмовляла і говорила, що таке бути не може!! Світ не може так зі мною поступити!!! Але потім ще два вибуха пролунали, і вже батьки прокинулись. Тоді вже мене захопив страх.
Але навіть зараз я постійно напружена через Херсон, хоча за ці півроку усі друзі виїхали с тієї божевільні.
Херсон треба звільнити, бо Херсон - це Україна! Я народилася в українському Херсоні і помру я також в Херсоні, який буде Україною!
(Вперше комусь розповідаю по ту ніч)
Так важко згадувати той день! У моєму місті вибухи почалися 25 лютого, але 24 пройшло у розгубленості та пригніченні. Зараз ми з дітьми та мамою у Польщі. Дуже вдячні полякам за підтримку. Багато дізналися про цю країну та культуру. Пропаганди з рф я тут не бачу. Всі, з ким я спілкувалася, налаштовані категорично проти росії. До речі, не зрозуміла, які там виникли у когось проблеми із записом до спортзалу. Я ходила до басейну та на фітнес, ніхто не дивився моїх документів. Абонементи оформляюються онлайн, оплата знімається з картки і все. Картку я оформила із закордонним паспортом. Хоча і гривневою можна обійтися, розраховуватися нею та знімати злоті (щоправда з комісією за зняття). Тих, хто приїхав до 24.02 не змушуюють виїздити, хоч і 90 днів безвізу закінчилися. І можна отримати дозвіл на довше перебування у країні. Підтримка України тут відчувається майже скрізь, хоч не без дрібних скептиків.
Бляtb, як важко це все слухати... Просто сижу плачу...
Я из Бердянска мне 15 лет. 24 Февраля около 4:00 я проснулся от 2 громких взрывов, таких громких что аж окна задрожали. До 27 Февраля я не паниковал и думал что все быстро закончится даже воздушные тривоги и ежедневные походы в подвал меня не пугали. Но настал день Х 27 Февраля русские солдаты зашли в мой город, в это время я находился в подвале с семьей, когда мне сказали что в городе солдаты я стал паниковать мне было страшно, страх перед неизвестностью. Пока мы сидели в подвале по нашему району катались бтры, на мое удивление страх пропал и я успокоился. После захода рус солдат в городе отключили газ отопление и интернет, интернета не было где то месяца 2-3 отопления и газа наверное и не будет, все это время я проводил свое время с другом, каждый день мы видели орков и их технику. 24 Марта В Бердянский порт прилетела ракета которая попала в корабль орков (по сей день они разминирывают дно) в обед этого же дня мы видели как около 6 вертолетов прилитело в порт потом оказалось что орки просто своих главарей забрали. Сейчас я нахожусь в Запорожье в последние время тут очень громко.
Надеюсь новый год будем празднывать в родном Бердянске 🇺🇦
Ты очень смелый раз уш решмл остаться по сей день мурашки по коже и наворачиваються слезы от того дна который изменил жизнь 45 млн людей.
Я тоже из Бердянска брат.Для меня война началась круче чем для остальных.в 5 утра я услышал взрыв.но подумал что это ёмкость с водой переполнилась и выгнулась.И лёг спать.В мыслях не было что война.Проснулся в 9 часов с осознанием того что проспал (на дистанционку меня никто не разбудил),после того как услышал разговоры с кухни сразу понял что началось.Я помню как наблюдал за огромной тучей дыма после подрыв саратова стоя рядом с ДК микрорайон колония.Ловля о великий Укртелеком.котрый работал по 3 часа в сутки а потом отключался,скачивал себе Fallout 4 всю ночь через 2G интернет (2гига за ночь.в другое время интернет не ловил) и по часа 3 рядом с укртелекомом на холоде,целую неделю подряд.
Я конечно благодарен поинту и онету за то что объединились и сделали локальный интернет с файлообменником флайлинк.Коротал время читая новости в чате,смотря 300 террабайт файлов которыми поделились все люди в городе,играл в кску и другие игры по локалке вместе с людьми.Может вспомнит кто,но был чел DestroUer,эт был я.А техники моб операторов сыграли круче каких либо спецслужб,украинская связь работала ещё 3 месяца в оккупированом гроде) как раз до того как появилась конченая русская проводная связь через крым.которая сейчас стоит дочерта и скорость маленькая.Столько времени потерянов страхе и переживаниях... которое уже никогда не восполнить,но они за всё заплатять, будем помнить и презирать до конца их дней.
@@daniilseverinov971 я с локалки тогда фар край 3 скачал радости было пиздец
А чого не поїхати далі? Там же так небезпечно, можна отримати інвалідність на все життя. Яка кому користь із твого перебування у Запоріжжі?
Я особисто відчував такий мікс зі страху, злості та ненависті, але це було тільки на початку війни, зараз страх замінився бажання відомщення...
я з Мелітополя. Прокинулась від вибухів о п'ятій, подумала що грім. До кімнати знайшла мати, сказала, що почалась війна. Мене сильно трясло, я швидко пакувала речі. Сліз майже не було. Ми просто не вірили. Ніхто не вірив. О 15-тій ми виїхали з міста, в цей час аеродром знову бомбили. Ми ночували у церкві. Мелітополь - перше місто від Криму, його окупували за три дні. Усі мої родичі, окрім батька й матері на той момент залишались у місті, чи у селах неподалік від нього. Ті три дні як у тумані.
Зараз я за кордоном, в понеділок їду до Львову. Мені дуже соромно через те, що я у безпеці. Мені 11.
Ви все зробили правильно!Бути в безпеці,РОЗУМНО.💙💛
я з Київа.
Насправді я не дуже переймалась новинами до того дня. Я не вірила що війна взагалі може статись. Але в якійсь мірі я була підготовлена через мою сестру та маму (підготовлена фізично, а не морально)
Через їх хвилювання 23 числа, я зняла гроші з картки, і зайшла в магазин - купила продукти, що довго зберігаються. Навіть зібрала рюкзак з найнеобхіднішим. Але хіба можно взагалі повірити що війна справді трапиться? Скоріше я згадувала 2014 рік, і розуміла що може просто початись паніка і з полиць тимчасово зникнуть деякі продукти чи щось таке. В ту ніч, я заснула спокійно. Але як то буває, я помилялась. 24 я прокинулась о 4.30 ранку(приблизно) від того що ніхто вдома не спав, вони ходили, комусь дзвонили. Я подивилась на годиник, думаючи що може вже 8-9 і мені час на роботу. Проте ні, була 4 ранку. Я сказала рідним "Ви що здуріли, зараз 4 ранку! Ви чого?", а мені відповіли: "Віка, війна почалась!" Одразу після цієї фрази пролунали вибухи(зараз я розумію що ті звуки то ПВО, але тоді це були просто вибухи незнамо де і незнамо чого). Це шокуючие. Знаете як буває? Отримуєш якусь дуже погану новину і в голові стає пусто-пусто. Ніби твій мозок просто не здатен переварити цю інформацію і починає перезавантаження. Ніхто більше не заснув в той ранок. Всі сиділи з телефонами - дзвонили/писали близьким, читали новини, від яких по шкірі біжали мурашки. Насправді найстрашніше це не сидіти і чути вибухи та читати новини. Ні! Страшно це коли твоя подруга пише тобі що під її домом стріляють, і ти розумієш що єдине що ти можешь зробити це написати їй, що ти її любиш і що все буде гаразд. Страшно, це коли не можеш зв'язатись з родичами, які живуть в якійсь небезпечній зоні і тішиш себе лише що в новинах не має "в житловий будинок...". Жахливо коли навіть в рідній квартирі не відчуваєш себе в безпеці. Перші три дні війни - одна суцільна чорна пляма життя. Яка навічно ділить життя на до і після. Бо навряд чи я зможу коли-небудь це забути.
Я все ще в Київі, працюю, ходжу по кафе, дивлюсь ютуб. Життя продовжуються навіть під час війни. Я звикла до сирени. Звикла скидати по-трохи коштів на армію. Я знаю скільки часу потрібно щоб добігти до метро. На звук розрізняю коли щось справді влучило, а коли ПВО.
Я знаю: Україна переможе і стане ще сильнішою, а росія знищить сама себе. Вже знищує.
Мирного всім неба.
Слухати реально важко(
Я коли читав цей тред, то згадувалась кожна секунду тих днів
Я один з тих самих, котрого о початку війни сповістила мати через телефонний дзвінок, зранку, коли я був у гуртожитку на навчанні й навіть не міг й подумати...
Я з Харкова. О 4ій ранку прокинулася перша від звуків вибухів. 2 тижні жили із дітьми у тамбурі. Вийти у магазин чи провідати батьків - кожен раз як в останній . Відчуття- ніби це жахливий сон і я маю прокинутися. А коли прокинусь все буде як треба: свято весни у садочку молодшої доньки, школа у старшої, работа, планування відпустки, ремонт на дачі. На 3 тиждень такого життя виїхали всією родиною до сусідньої облсті, бо боялася вже за психічне здоров'я дітей.
Живу під Києвом. Прокинулась перед вибухами, а коли почула не могла повірити. Весь ранок спостерігала як люди бігли з міста. Лежала на ліжку в ступорі дивилась в одну точку. Нікуди не виїжджала.
Я з тих, хто не міг повірити у можливість повномасштабної війни до 24 лютого (так, зараз здається це було очевидно, але ж...). Але я слідкувала за новинами останні тижні перед повномасштабним вторгненням, я говорила про це з татом він казав, що повномасштабна війна неминуча, але сподівався що це буде хоча б на декілька років пізніше (мені було важко в це повірити)... Так от 24 лютого я прокинулася, сходила в душ, нанесла маску на обличчя і взяла телефона до рук... і побачила 2 пропущених дзвінка від тата зранку і одразу зрозуміла, що почалася війна (він ніколи не дзвонить у цей час). Після того інтернет точно мене в цьому впевнив. В мене потекли сльози (не забуваймо у мене на обличці була косметична маска, видовище збоку певно було цікаве).Мої перші емоції це розгубленість, страх, відчай і ненависть до російської влади, нерозуміння чому росіяни допустили, щоб їхня країна розпочала війну! У мене не було ніякої тривожної валізи і дякуючи ЗСУ вона поки що мені не знадобилася! Тепер є тільки ненависть та відраза від всього російського! Все буде Україна!
Якщо хтось пам'ятає цей кадр із "Доктора Стренджа", де головному герою вибили душу. Саме так мені здалося, я спостерігала за панікою, всі почуття притупились, здавалось, що і тіла не відчувала. "Це якийсь сюр" - постійно було в голові. В Дніпрі не було тоді того жаху, як на півночі, сході чи півдні України, але відчувалось, що всюди оточили. Я планувала самогубство, якщо рашисти увірвуться в дім. Сподівалась, що це помилка, яку зараз усвідомлять на росії, але вони занадто для цього безголові в безрукі. І це був тільки початок, новини з Ірпені, Бучі, Маріуполя навели нову хвилю жаху...
Самогубство,НІ!В перші дні війни,я запитувала себе,чи зможу я вбити,чи зможу захистити дітей!Моя доня,днями сказала мені,що я говорю вночі(роздаю команди куди ховатись,як себе поводити,кажу що в мене є ніж і я зможу постояти за нас😭😳)і це вже майже рік як триває війна,я думала що адаптувалась,що привикла,а ні.
Мені 15, на момент повномаштабного вторгнення було 14. Я живу поряд з аеропортом (якщо бути більш точніше, то декілька км від нього). В ночі я не спала, кожен шорох казався вибухом, в якийсь час я сказала про це батькам, але вони мені не повірили та сказали йти спати. Прокинулась я о 5:20, від вибуху, здалося що дім зараз розвалиться, я не знаю чому, але я одразу впала та прикрила колову руками, наче це було запрограмовано. Я швидко вдяглася та побігла до підвалу, навіть там стіни сильно тримтіли. Мій мозок відмовлявся в це вірити, я відчувала що в мене зараз станеться істерика, але замість того що сісти і палкати, я чумусь почала співати, дивно, схоже це була така реакція мого мозку щоб мене вберегти від цієї лячної ситуації. Я намагался допомагати мамі, заспокоювала її як могла, хоча сама була на межі. Я відчувала страх та нічого одночасно, наче в мене нема емоцій. Я або співала, або була ніякою, але моє тіло трусило. Я боялася навіть виходити на вулицю, постійно або забивалась у куток підвалу, або допомагала мамі як могла. Мені навіть зараз важко розуміти що таке коїться у наш час. Я боюся будь-якого гучного звуку, постійно смикаюсь, та мені сниться що я помираю від ракет, але коли з'являються справжні ракети я начебто відмикаюся, мене нема, я нічого не відчуваю, тільки сердце колотиться від адреналіну, а тіло тримтиться вимагаючи кудись бігти.
Не думаю що вам дуже цікава ця інформація, але моя бабушка 24 лютого навіть під ракетми вирішила піти на роботу, її силою намагалися вигнати звідти. Відповідальна навіть коли є погроза життю, кумір. Я навіть не знаю сміятися мені чи плакати з цього.
Я дотих пір у шоці від українського народу, ми сміливі і ти також.)
Бабуся,заслуговує на те щоб бути кумиром👍💙💛
Для українців це можливо одне з найболючіших відео з усіх, що є на ютубі.
Я ніколи не забуду той день.
Ніч . Чотири години або шість годин ранку . Мама плаче, і збирає валізи.
Я прокидаюся і чую: війна, обстріли....
Тато хотів щоб ми виїхали в той день, але ми все ж дочекалися 20 березня і виїхали з Херсону.
Я из Киева и мне 13 лет. 23.02 близко 18:00 папа по прозьбе родителей все таки поехал за бензином и нашел запасы 15 литров воды. 24.02. 06:03 Папа проснулся от звуков по типу салюта встав с кровати и посмотрев в окно увидел людей 15 под нашиим домом которые собираясь уехжали или ишли в сторону метро, я не знаю почему но я как то на автомате просыпаюсь когда и папа (наверное связь какая то) Я встала послушать что говорят родители и увидела что то желто-красное в окне не обратив внимания думая что показалась услышала от папы слова: "Юля (моя мама) собираемся тут война быстрее я не шучу" мама секунд 15 просто сидела в недоумении и я решила действовать. Быстро включив свет во всех комнатах и подняв сестру (10 лет) она мне кинула рюкзак и мы на за 10 мн собрали все мои и сестры вещи (рюкзак был школьный но вместителен так как у нас семья програмистов пол рюкзака и больше заняли ноутбуки зарядки и тд. пару нижнего белья носки футболка и пару теплых кофт) Все сыльно паниковали но надо было держать себя под контролем...Взяв все вещи и кота мы спустились пешком с 12 этажа (помню про себя читала молитву и говорила что хочу что бы это была нелепая шутка..) мы сели в машину, я все так же не понимала что происходит но потом услишала что то по типо звука со сройки но у меня поблизу ее не было...это было множество взрывов. В 06:13 мы были в машине и с котом на руках, помню смотрела на родителей руки дрожали что у мамы что у папы, мы попали в пробку..страшнее нее я уже толком не припомню наверное я боялась что попадут прмо в нее так как од одного возгорания машини загоряться еще сотни но и пробка была нам на руку, быстро обдумав маршрут и обзвонив родствеников мы направились в сторону тернополя. Дорога заняла не мало времени, еды почти не найти мы отрыли пачку печень и батончики но в горле стоял камок.. После чего мне написала подруга что ее дома больше нету, она жила в Гостомеле. Приехав в Тернополь в очень стремную хатку мои родители пошли в магаз за едой и долго убеждали что мы в безопасности. Наступил вечер, близелось 17:00 мы решили попытать удачу выехать в Польшу но на полу пути мы поняли что это бесполезно и развернувшись переночевали в каком то отельчеке. На утро мы поели что то и поехали на запад в Моршин где нас тепло приняла семья выделив нам 2 комнаты душ и кухню. На протяжении всего времени там (3 недели) я многое увидела и особо сильно поразили магазины где было просто пусто но слава богу у нас была какая то еда. Когда начали бомбить Львов то мама решила что нам нужно ехать за границу. Мы собрались и приехали в офис где нам дали еды, поспать и многое другое так же эта компания нас отвезла в польшу (граница заняла более 6 часов) было страшно что нас растреляют у дороги. Все таки мы приехали в польшу и поехали к знакомой а от туда поехали в Гдыню (совсем ничего от россии), квартир не было все заполнено так тчо нас подселили к полякам как мы. думали..но оказалось это были белларуссы, да мы жыли более 4-5 недель с белларусами) По истине они нам очень сильно помогли устроили в школу помогли найти жилье и даже сказали что можем не платить за комуналку. Пообщавшись с белларусами мы поняли что с ними не так, они как бы и не за россию но и не верят что это она..они что ли бояться ее думая что она великая страна. Кстате на счет картошки это правда они ее ну ооочень часто ели)) на мй день рождения когда мне исполнилось 13 мы перехали на другую квартиру где нам и устроили в школу через связи. На счет той 1-й школы то там нас приняли ну очень тепло что однокласники что учителя спасибо им огромное за это, я это никогда не забуду :) когда мы переехали я пошла в другую школу где и познакомилась с Настей она с Херсона ее воля и жизнь стала не лучше когда перехала в польшу, в это й школе учителя и некоторые однокласники приняли нас тепло но были и те что говорили что то на подобии: Говори на польском ты же в Польше или типо Лучше бы ты вернулась назад в Украину. Но я и многие украинцы не из говна сделаны так что быстро поставили поляков на место показав фотографии: бучи, харькова, гостомеля, киева, херсона и много другое, после чего я просто посылала их куда подальше и уходила рисовать или читать. У меня в Польше появилось много знакомств они все нам сильно помогли, спасибо Польше и многим другим людям в том числе белларусам, хоть они были и не за россию но все же они были добры к нам.. сразу после учебы мы уехали в краков и от туда в Пшемышль и на поезде в Киев (я говорю максимально просто хоть и на самом деле это были адские муки)). Нас с цветами встретил папа и мы поехали домой) НАконецто спустя более 5 месяцов я было дома, моя кровать, мои вещи, мой кондиционер и многое другое чег не было такого в Польше.. Все нагнало воспоминания, сейчас 20.09 я уже как 100 дней я дома, и не собираюсь его покидать. Я многое урезала в этом посте иначе бы просто это заняло книжку мой рассказ. Во время тревог мы сидим в ванной или в коридоре. Мои друзья почти все тут и одного с них погиб отец служа в зсу возможно благодаря ему я все еще жива и сплю спокойно. Я хочу сказать что да сейчас я всей душой ненавижу россию и у меня есть право это делать и у всех украинцев. Моя жизнь изменила очень сильно но хочу сказать спасибо маме и папе, ВСУ, и многим людям с Польши и друзьям которые меня поддерживали все это время когда я была на гране срыва)...
Як жахливо, що через такі події проходите ви, діти. Моєму сину 10 років.
Топ, Героям Слава!
В мене сирена прямо над моїм вікном, прокинулася від того що вона завила, мені часто до 24 лютого снилися кошмари про війну, до останнього здавалося що це один з них
Мені зараз 20 років, студент. В ніч з 23 на 24 лютого в мене була безсоння (це моя звичайна проблема), і я цілу ніч начебто не спав, доки не почув щось схоже вибух. Я прокинувся, але спочатку не звернув великої уваги, бо живу поруч з новобудовами, отож нерідко серед ночі можуть падати будівельні матеріали. Відчув страх, коли вибухи повторювались, і став з ліжка після того, як почув шурхіт сусідів у 5-тої ранку. Побіг до родичів у кімнату, накинувши ковдру на плечі, кажу: "там якісь бабахи, сусіди оживилися". Батько відправив на кухню увімкнути телевізор. Чекаєш, наче у фільмі, що коли включиш телебачення, тобі коротко скажуть, що сталося, але цього не відбулось - я просто побачив телеведучого, але нічого не почув (мабуть, був у шоку та не подумав увімкнути звук). Я був дуже знервований, пішов до себе в кімнату з нагодою трішки подрімати після того, як мене напоїли заспокійливими, але не пам'ятаю, поспав я таки чи ні. Тоді, у той же день, мені написали всі можливі друзі - ті, що жили поруч, жили під містом, на півночі України та навіть іноземці з інших країн, з котрими спілкувався давно. Зрозумів, що війна, коли мій найкращий друг (він написав мені найперший) відіслав мені звернення президентів. На наступний день я захворів, мабуть, через те, що ходив босоніж по холодній кухонній плитці.
Важливо зазначити, що за тиждень до війни мій батько рекомендував нам поїхати на північ України до його родички, але мені ніхто не казав навіщо. Тепер розумію навіщо, і розумію, як важливо слідкувати за останніми новинами у світі.
24 лютого вночі я не спала,о першій годині ночі пішла в АТБ купила продуктів,на вулиці було дуже тихо.Приготувала їжу подивилась виступ хуйла о четвертій ранку,а потім почула вибухи і почала телефонувати всім почалась війна.Я залишалась в Києві.
Бережіть себе
Не знаю чи існують такі канали в інших країнах, але було б чудово донести це все до іноземців. Правда з перших вуст, так би мовити
Ну це з англомовного форуму. І реддіт там дуже популярний, тому це читали багато іноземців. У самому треба багато іноземців висловлювали співчуття нам
Я з передмістя Харкова, моє село окупували в перші години повномасштабного вторгнення. На той момент я буда у відрядженні в Дніпропетровській області у маленькому містечку, о 4-5 ранку мене розбудив дзвінок мого хлопця:" почалася війна, Миколаїв бомблять, я люблю тебе". Наступний дзвінок через 5 хвилин від мами, вона плакала і повторювала:" нас бомблять, нас бомблять".
Я з Нової Каховки,24-ого я прокинувся від такого потужного взриву, що зі своєю жінкою відчув на собі звукову хвилю яка вдарила по дому, я міг бачити ракету яка летіла у військову частину.(Мої вікна виходять на військову частину)..З 9-17:00 я бачів з балкона як скидують снаряди з винищювачів,постріли,взриви. Я не міг повірити,що ті хто кричав про "братськи народи",просто почне винищувати українців. Далі все як у всіх було,підвали,молитви,занурення у політику,страх,страх відякого артерії випрямлюються. Далі окупація,катування і вбивства людей з проукраїнською позициєю! Після 24 я перейшов на українську,чекаю перемоги,вірю в ЗСУ і в Україну. Говорити щось з приводу парашиї,пуйла і всіх останіх не хочу,нехай просто здохнуть і від'їбуться від нас!
🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗🤗тримайтесь
я из Харьковской Области. 24 Февраля я ничего не слышал, просто от родителей узнал, что война началась. С того момента я могу вспомнить только 2-5 взрывов, которые были рядом со мной. Сейчас я понимаю, как же мне всё таки повезло оказаться не в центре Киева или Харькова. Слава Украине.
Я всю нiч не мiг заснути, бiля 4х пiшов до нiчного супермаркету, приблизно кiлометр вiд мене, просто пройтись раз не спиться, i купити щось до снiданку. Зазвичай сплю бiльш-менш нормально, а тут от так. I о четвертiй по дорозi побачив першi спалахи i першi далекi вибухи, ще дуже далекi, наче рокiт..(Я з Київа). Я досi не можу позбутися вiдчуття мiстичностi тої ситуацii - чому я не спав, що примусило мене пройтись вулицею саме у цей час? Далi як у всiх - пролистав соцмережi, побачив це огидне чмо, що об`являє "спецоперацiю", зрозумiв що наше життя змiнилося незворотно, подзвонив батькам.. Не було страху, був великий сум... тому що в перемозi я не сумлiвався, але розумiв що вже зараз гинуть нашi люди, i це все буде ще довго.. Слава Українi, слава ЗСУ!
З новин вранці... Чоловік ліг спати ,бо вночі працював. Мама подзвонила і заплакала. Я не вірила.вибухів не було у нашому місті,але новини... Міста бомбили.кожен день плакала
Я розплакалась, намагалась зв'язатись з братом на фронті, він був на кордоні з білорусією вони зустріли ракети, а потім і танки. Далі написала знайомим та друзям, потім продивлялась всі новини на постой.
Отримала від подруги 28 лютого (я з Кривого і нас обстріляли 24 пару разів і потім аж 28 відправили 11 крилатих ракет на Дніпропетровщину) повідомлення: "було приємно тебе знати". І потім не виходила онлайн декілька годин. Вона жива, все окей.
Радий знати, що вона впорядку!
Дуже важко дивитися це відео. Ніби переживаєш ті всі моменти сам.
Ці почуття та переживання, думки й слова. Вони також для мене є близькими. Робимо все можливе щоб подолати зло і повернути мир
Це відео довело мене до сліз вперше за довгий час. Дякую за цей контент та за те що дали змогу відчути перші дні війни та ці емоції знову
Доречі, коли ракета падає
на відстані кілометр
від вашого дому,
враження таке,
наче вона впала прямо
у двір.
😥
Коли за 4, то наче в сусідньому дворі. В курсі) ми якраз з кіцуне після перших вибухів ледь з вікна не випали, я її ліктем одпипую, вона мене ліктиком... І тут бахнуло і раз, і другий, Муху як здуло, я вікно на рефлексах закрила, потім ще вибух, чую, сама рама труситься, знову відкрила, думаю собі, тіко б скло не випало, а потім друга думка, а воно ж на мене випаде, третя думка, де Муха? Дивлюся, а вона вже навчена була, з ванної обережно визирає, бо я там з перших днів затишний схрон обладнала, і кіцуне привчила)...
@@toxacrash12 це коли 13 ракет нам прилетіло. Гучно було...
@@natarudik166 теж 3-4 ракети за 6 км, думав що у мене через дорогу вибухають. Поки встав, одягнувся, то і все пройшло.
саме так...а як вам,малята,літак на висоті високовольтної опори,коли здається,що він залітає у відчинене вікно ?..
Ми з дівчиною спали в гуртожитку. Минулого вечора в нас була романтична вечеря і 24 лютого ми планували піти після пар на піцу. Я прокинулася о сьомій ранку щоб зробити практичне до пар і побачила багато пропущених дзвінків від мами та бабусі (телефон на ніч лишаю в режимі польоту). Я почала їм передзвонювати і вони казали що почалась війна. Я не вірила їм, адже чутки про це ходили вже давно. Але поки я говорила, дівчина прокинулась і почала шукати новини. Підтвердилося найстрашніше. Ми не могли оговтатися десь годину. Вона плакала, а я намагалась продумати, що робити. Поки ми приходили до тями від'їхала найближча електричка до мого міста (я з Дніпропетровської області, а дівчина зі Львова. Були ми в Запоріжжі). Тож ми вирішили купити квитки на потяг з іншого вокзалу на 16:40. Домовились з батьками що вони нас зустрінуть. Ми пакували речі і бачили як з'являється багатокідометрова черга з автомобілів за бензином. Приват банк глючив і ми не були навіть впевнені що в нас є квитки. Не було жодного вільного таксиста в усьому місті. Ми збирали речі і з тяжкістю вирішували, що брати а що лишити. Розморожували холодильник. Викинули їжу яку не могли взяти з собою. Я заспокоювала нас обох, казала що це лише на тиждень і ми скоро повернемося на навчання. До вокзалу нам довелося йти пішки з купою валіз. Ми боялись запізнитися. На вокзалі була купа людей, ми чекали наш потяг прислухаючись до оголошень. І чули що один за одним рейси відміняються. Наш потяг запізнився на 2 години. А їхав він шлях замість однієї годи, цілих три. Мої батьки зустріли нас, це була перша їх зустріч з моєю дівчиною, тому вона хвилювалась але все пройшло досить добре. Ми приїхали додому і пішли в ліжко. Говорили про все що сталося і вперше почули сирену. Вона здається гуділа всю ніч, але ми були такими втомленими що все одно заснули. Але перед тим, мені написав друг з росії, який влітку пішов служити в армії на срочну службу. Він сказав що їх запхали в автобус і кудись везуть, і що він здогадується куди. Просив вибачення за все що відбувається, говорив що краще хай його посадять ніж він буде стріляти в українців. Це був дуже страшний день, хоч я і не почула одного вибуху на той момент. Я лише могла думати про те що ще вчора, моєю єдиною проблемою було не виконане практичне....
23 лютого я тільки-тільки одужав від ковіду, та мав йти в школу. До нас ще й приїздила моя бабуся на кілька днів, тому що мала обслідуватися в Київській лікарні через серйозний перелом.
24 я почув десь о 5 ранку вибух, але продовжив спати, подумавши "дивно, що хтось наприкінці лютого запускає салюти..."
О шостій до мене зайшла мати із фразою: "Сину, прокидайся. Війна."
Ранок я провів тремтячи від страху за своє життя, сидячи на ліжку, як і сидів.
Дніпро.
Того ранку ми прокинулися як завжди о сьомій та почали збиратися на роботу. Зупинив дзвінок голови нашого підприємства "Ви ж на роботу не збираєтесь? Війна почалась, дівчата, бережіть себе". Тільки потім ми почали читати жахливі новини, а за ними почули вибухи у місті. Я вийшла на вулицю, на виїзд з міста пробки, всі налякані.
Але знаєте, справжній жах почався вночі: темрява, тиша і вперше в місті завила повітряна тривога. Цей жахливий вий та безпорадність я запам'ятаю назавжди.
Як вище писали, навколо нас пішки, теж найближче укриття хвилин за 40-50 пішки, не ближче. Теж ховалися в коридорі, підвал зайнятий незаконним арендатором, будинок старий, тож узагалі не вариант.
Тепер, бажаю пережити той самий жах тим виродкам, що лізуть на нашу мирну землю. Не існує "хорошіх руських" запам'ятайте люди, та бережіть себе.
Не міг сприйняти що це реально правда. Чув звуки вибухів та сирени, орки підходили на окружну в Харкові.
Я не міг повірити що це відбувається саме в цей момент,не знав що маю робити.
Було відчуття невизнченості і паніки,бо було відчуття що можу втратити життя у будь-який момент. Зараз вже звик до цього відчуття.
У перший день війни я була настільки розгублена та дезорієнтована, що просто на автоматі поснідала і поїхала на роботу, як ні в чому не бувало.
Розуміння того, що насправді відбувається, прийшло лише ввечері того дня, після чого я не спала три доби, безперервно читаючи новини.
Вкладуся в три слова
1.Страх
2.Переживання
3.Гнів
Я прокинувся о 8 від дзвінка матері "сина, почалось , нас бомлять" а потім зібрав речі та поїхав на штаб наших добровольців
Перші дні війни це туман, повне не розуміння, адже для мене війна це шкільна історія. Не вірилось що це буде і зі мною. 5.00 свекруха забігає до спальні зі словами «прокидайтеся, росія все-таки напала» потім вибух і ще, і ще, і ще. Безсонна ніч, а на ранок чоловік збирає валізу та прямує у військкомат. Виявляється що вся сім’я колишні військові Свекор, свекруха, а тепер ще й чоловік. Залившись сама і без роботи єдина розрада це волонтерство вдень збираєм речі переселенцям вночі плету сітки для ЗСУ. Весна повністю в тумані, отямилась десь після Бучі, занадто сильний емоційний стрес і повне абстрагування від негативних емоцій. Тепер просто розумію що смерть це найлегше рішення. Та ми легкими шляхами не ходим, обов’язково після перемоги народжу доньку з його очима😊
Київ. Прокинулись о 5.30 від вибухів. Перші 2 години просто ходила з кімнати в кімнату, не могла зрозуміти, що робити, що збирати, куди їхати....
Коментар для просування українського контенту
Харківська область, 24 лютого 2022 року, 5 година ранку. Прокидаюся від дзвінка моєї дівчина, яка майже не плаче та радіє, що я ще жива. Чую, як гудуть сирени, одноклассники панікують в нашому спільному чаті, бо в кого-то родичі знаходяться у зоні бойових дій. Дівчина прокинулась зранку від сирен та "хлопків", намагалася мені додзвонитися, казали, що її одногрупники прокидаються від вибухів. Це був жахливий ранок. Я навіть уявити собі не могла, що щось подібне станеться у моєму житті.
Наступні півроку були особливо важкими. Вибухи, окупація, відсутність світла та води на місяці, обстріли с обох боків. Це... Жахливо.
Я из села в Донецкой области. 24 февраля для меня началось куда спокойнее, чем у большинства. Я проснулась, собралась в школу и ждала в доме автобус. Мы с мамой о чем-то говорили и ей кто-то позвонил. Ей звонила тетя из Днепропетровской области, что уже нас напрягло, так как она обычно звонила днем, мы уже поняли - что-то серьезное. Спрашивает, куда уезжать собираемся. Мы не поняли, чего нам ехать. А она говорит, что война началась. В школу я не поехала, мама пошла на работу, папа мониторил новости, а я собирала необходимые вещи. Успела поплакать, так как перспектива оставлять дом, да еще и с собакой и кошками(мы бы не смогли их взять, так как они привыкли жить на улице, кто был в селе, поймет), вообще не прельщала. Два месяца провели с некоторыми из родичей в квартире бабушки во Львовской области, но вернулись. На данный момент нахожусь дома. Очень часто слышны вдалеке взрывы, бывает так близко, что дребезжат окна.
Как-то разочаровалась в людях. И мне стыдно, что я пыталась в начале как-то оправдать россиян, веря, что они ничего не могут сделать. Думаю, мне хотелось верить, что люди не настолько сошли с ума. Хотя и не отрицаю того, что в России ест адекваты(коих очень мало), искренне желаю, чтобы каждому, кто совершал эти преступления или сидел, бездействуя, все это вернулось и они понесли наказание за все.
А СОБАКА І КІТ ЯК?
@@_bee_1088 когда уезжали, отец остался дома, поэтому приглядывал. Приехали и все были на месте. Но пес совсем старый уже был, видимо, не выдержал этих бахов вдалеке и пролетающих вертолетов и самолетов, поэтому спустя какое-то время после приезда умер. Надеюсь, все псы и правда попадают в рай ")
А котофеев у нас теперь 8 штук, так как кошка разродилась, что капец. Зато не скучно теперь на улице.
я до 24-го Лютого тако ж думав, що не всі росіяни гниди, вірив, що не може вся країна поїхати дахом та перебувати у ШИЗО. Але все зрозумів 24-го, стільки злості до нас всі росіяни вилили, навіть і ті, які "хороші" були, та розуміли, що анексія Криму була не законною, але вони просто одягали маску "хорошої" людини.
Я просто ненавиджу усіх росіян і "хороших" і поганих, усі вони мають або родича, а боо знайомого, який нас вбиває.
В Киеве проснулась от взрывов ,разбудила парня ,набрала папу в ответ услышала :росия таки напала.В панике паковали котов в переноски и ехали на левый берег к родным ,дорога была пустой ,все в основном выезжали на правый берег ,ехали в Бучу и Ирпень.Заправить машину нужно было стоять час на заправке ,никаких вещей не брали ,парень сказал что уже вечером вернёмся домой.Вернулась домой только через 4 месяца из Германии.Спасибо ЗСУ !
так само радила знайомій їхати до дітей у приміську зону столиці... Дякувати Богу,Ангел-охоронець скерував із точністю до навпаки -- діти вчасно вискочили з Бучі вКиїв !
Навіщо було бігти із столиці? Кращого захисту ніж там не знайти.
@@SidorovichGaming Саме так, але за шаленої небезпеки люди мислять доволі диким чином. Колега розповідав, що його мати так наполягала на виїзді на Полтавщину, що вони зрештою розминулися з паскудами заледве на якийсь день. І я не можу нічого закинути тій пані. Ночувала у ванні вдягнена, доки мама мене звідти не виганяла о шостій ранку й не наказувала перевдягтися в домашній халат і лягти спати як біла людина. Вперше нормально виспалася, пригадую, аж на початку березня, бо на мене ще й якась хвороба була напала, мала дику температуру й досі не тямлю, як тоді вижила. Ще й колишній постійно над вухом "треба їхати, треба їхати"... Якби знала, що зачеплюсь у Польщі за роботу у школі й не зможу повернутися влітку, то зроду б не поїхала незалежно ні від чого. Як би його пояснити... Бачте, сама атмосфера була така, що люди втікали й мислили ірраціонально. Що й казати, якщо одна з моїх подруг забрала з чоловіком дітей до ЖИТОМИРСЬКОЇ области, до містечка, де прокладена Та Сама Траса... Заспойлерю, що всі вижили. А все просто: там її батьки мають дім, а водночас їхня квартира - це Солом'янка, де було дуже добре чутно ракети.:((( Тож за таких умов і обставин люди можуть іще й не так мислити!
Мама подзвонила з Маріуполя і сказала, що Києв обстрілюють. Спокійно спати я змогла через два місяці, коли вони перетнули кордон з Європою.
Ненавиджу росіян.
я з Дніпра.24 лютого я прокинувся від дзвінка батька приблизно о п'ятій ранку, від нього ч почув лише одне слово: "почалось..."
вийшов у двір, погода була невідповідна, сонячний зимовий ранок, ніяк не вірилось, що почалась війна...але вибухи над головою закріпили у моїй голові думку "війна почалась..."
Мати сказала що почалась війна, а я вже звикла що мама дурню читає, я їй не повірила, поки не зайшла у груповий чат класу, там було написано що у нас будуть канікули на 2 тижні. Позвала дружина мого брата до себе(вона з Донеччини), я зібрала речі особливо ліки всі по збирала але я їх забула. Як я до неї шла, один тяжкий пакет з речами у першій руці, забитий порваний портфель на спині, у іншій руці мій собака(порода маленька але все таки було важко), та грала у навушниках пісня Меган Трейнор - me too, поки усі були у паніці. Під вечір прийшов брат з роботи дочекались нашої мами та одразу поїхали на дачу, потім до дому щоб помитися усі справи зробити і знов під вечір на дачу. Було важко бо з нами 5 місячний малюк, ми спали у куртках та під 5 ковдрами які ми знайшли, електронний матрац щоб дитині було тепло, воно не встигло нагрітись та вимк електрику. Ну перші 2 тижні були складні але я можу сказати що нам дуже повезло, ми встигли перетинути кордон, але мені шкода що родичі та друзі залишились там, мої тваринки... дуже сумую.
Насправді, я ще раніше знав, що війна почнеться, приблизно з листопада. Я пам'ятаю, як тоді я в одному місцевому каналі побачив новину, що росія захоче до нас вторгнутися десь у січні-лютому, мені ніхто не вірив. Але коли це все почалося, для мене це не стало таким сильним шоком як для інших людей, тому що я хоч і думав, що це наврядчи відбудеться, але у глибині душі знав, що цього не уникнути
Нам ніхто не вірив!!! Націоналістам ніхто не вірив, але ми виявились правими!
як казав мій знайомий, що контактував з викладачами у його академії, що пройшли 2014-15, рано чи пізно це б почалося і я теж подумки готувалась до вторгнення як тільки з'явились перші новини про стягнення руснею військ у прикордоння. Іронічно, брат не хотів в це вірити навіть 16-го лютого, хоч він був членом осередку правого сектору
@@Danylo_Kanev та при чому тут націоналісти, коли розвідка США та Великої Британії про це ще восени казала?
@@user-hv6ql3bp4f Вони казали про це ще з Весни 21-го...
@@Danylo_Kanev хто вони? розвідка США?
Я проснувся від вибухів, перше шо я одразу зробив це пішов в АТБ. Черги в банкомати, непрацюють картки.
Всередині АТБ сцена з Walking Dead, коли люди хватають продукти. Розсипані крупи по магазині та товар під ногами. Мене здивувало, як всі помогали одне одному і стояли в черзі на касси і ніхто не крав товар.
Я стояв на касу з корзинами і в мене ще було 2 корзини жінки, які я просував по черзі поки вона добирала ще продуктів.
Після того, як я скупився ми з сімєю одягли бронежелети і поїхали в сторону заходу.
Я десь з 22:00 23 лютого сиділа в інтернеті шукаючи новини, звернення і т.д. Мій тато ніяк не міг мене заспокоїти. Мені одночасно невірилось в те що все ж буде війна , і в той самий час частина мене розуміла що все до цього йшло. Я заснула десь о 3 з чимось ,а о 7 десь мене підняла мама сказавши що в країні війна.
Майже не пам'ятаю як обдзвонювали всіх родичів і знайомих , збирали тривожну валізу ... Пам'ятаю як тільки як по обіді мене просто накрила істерика .
Мій ранок почався зі дзвінка від колеги, котра спочатку здивувалася, далі розлютилася, що я спокійно сплю, а потім іще й вилаяла мене за дурощі. Я страшенно хвора була й хотіла взяти лікарняний, а її попросити про заміну. "Який лікарняний?! Яка робота, коли війна почалася?!" А я лежу - й нічого не тямлю... Вдень читали всією сім'єю новини, якось готувалися, познімали книжки з горішніх полиць у коридорі. Моя задурена хворобою голова відмовлялася думати й наводила логічні факти. Зрештою я змусила себе згадати про те, що коли йдеться про психопатів, то зазвичай вони поводяться вкрай нелогічно. Тож перше ошелешення таки зуміла зламати. Зате вночі певної миті почула дивний огидний тонкий звук. Він дедалі гидкішав і наростав, а потім мені здалося, що світ розколовся. "Точка У" впала в сусідньому районі, хоча враження було таке, наче в сусідньому дворі. Того звуку я ніколи не забуду й боюся, що він мене тепер усе життя переслідуватиме. Наприклад, улітку певної ночі я зірвалася зі сну вже готова до якихось дій, а потім утямила, що це просто грім, а я перебуваю у Вроцлаві. Наступна думка була про родину й Київ, звісна річ. Я й досі часом змушую себе засинати, змушую не думати, змушую робити щось корисне, щоб не здуріти. Та перша ніч мене переслідує - й це вже назавжди. Так, я вже опам'яталася, навчилася жити так, щоб не думати забагато, повернулася до доброї традиції донатити ЗСУ, привчила себе до того, щоб не мучитися роздумами, бо все одно колись повернуся... Проте нерви відновлюються вкрай повільно, а я почала жахатися різких гучних звуків. Сиджу собі в учительській кімнаті, нікого не чіпаю - аж тут на будівництві поруч падає якась балка... Думала, що матиму епілептичний напад, щиро. Нещодавно зі столика в коридорі колега знімала стільці й випадково їх упустила - я аж підскочила. Звуки в порожній вечірній школі - це просто жах. Отож тепер маю ще й вигадувати, що робити з нервовою системою, щоб вилікувати її після наслідків першої доби повномасштабного вторгнення кацапстану до України.:(((
Зичу сили і звитяги ЗСУ, теробороні, лікарям і всім тим крутезним людям, завдяки котрим ми можемо спати більш-менш спокійно! Слава Україні!
У нас перші вибухи
почалися о четвертій ранку,
як це заведено у фашистів.
Перші п'ять ракет упали
на відстані 1-2 кілометра
від нашого дому.
Між нашим домом
та місцем потрапляння ракет
є будівлі і посадка,
тому наш будинок вцілів.
У інших повилітали вікна
разом з рамами.
Радий що з вами все гаразд ❤
@@toxacrash12
Дякую.
Я прокинувся о 6ій, сходив перекурив, почитав новини, підійшов до батька і сказва йому "Батьку з Днем Народження, прокидайся у нас повномасштабна війна". Якось так
Проснулась от фразы мамы:"Милена вставай,нас бомбят",после этого я слышала звуки выстрелов и т.д.,видела как под нашим окном ездили танки,и уже потом мы спустились в подвал с самыми необходимыми вещами,Харьков♡
Послухавши ці треди зараз, через півтора року війни, наче переживаєш все заново. Ми настільки звикли до війни, що літаки, ракети та шахіди не є чимось незвичайним. І страшно стає тільки тоді, коли вибухи ну дуже близько.....
Я виспався, дізнався з новин . Абсолютний спокій .
Я була в Києві і не спала тієї ночі. Вже кілька днів посилено говорили про війну. І знайома зі зв'язками в військовій структурі сказала, що росіяни таки підуть в наступ. Я тоді не вірила, хоча навіть не так, я хотіла не вірити в це. І так 24 зранку чую як за вікном щось далеко зривається. В мене в кімнаті є камера і зберігся цей запис. Сідаю шукати новини і напрапляю на виступ хуйла. На відео видно, як я в цей момент обійняла себе і кілька хвилин так сиділа. Потім почала збирати речі, аби їхати до батьків. Набрала їх, мама мені спочатку не повірила, бо вони живуть в маленькому місті і там було спокійно. Далі зв'язалась з подругами, одна жила в маленькому місті і туди влетіла ракета в склад боєприпасів. В неї істерика. Далі до мене прибігли друзі які жили на 8 поверсі, а я на 1 і ми вирішили, що в мене безпечніше. Потім пішли в місто. До банкоматів та аптеки. Пам'ятаю як трусились руки у фармацевта і довжелезні черги на вулиці. Пів дня сиділи в метро, на ніч пішли до мене в квартиру. Весь день я не могла їсти, всю трусило. Спали по черзі. 25 того на ранок вирішили виїхати. Купили квитки на автобус і поїхали. Під звуки сирени. А далі сиділа в центральній Україні. Дуже боялась що зайдуть війська. Якогось дня над будинком пролетіла крилата ракета, день коли бомбили вінницький аеропорт. То було страшно. Другий раз я бачила ракети коли приїхала в червні знову в Київ. Тим ранком я гуляла на Пейзажній алеї. Ніколи не забуду цей свист і вибухи. Ці перші дні здавались кінцем світу.
Подумала що це жарт, помилка. Навіть коли дивилась з вікна як їхні кляті танки їдуть рідною вулицею ні про що не думала. Знадобилося 10 годин аби усвідомити. А відчувала страшенний мороз всередині. Болючий і моторошний мороз
Війна почалась більше 8 років тому,а хтось прокинувся 24.02...як тримала молитовний щит так і тримаю,правда,ще й духів предків закликала на допомогу. Україна перемогла !
Нажаль так багато хто не розумів як у нас так і у світі. Проте всеж 14 і 22 ж велика відмінність. ( Я думав що готовий, успішно вирвався з Іловайска. Ага я нічорта не готовий до авіації) Як казав мій приятель з 14 до 19 він був на фронті ротаційно, потім звільнився з очевидних причин. Навесні знов пішов як мати вивіз нажаль зараз зниклий безвісті їх позиції займали потім їх відбили , то звісно краще за підтверджену смерть бо є надія.
@@Leo-yr5jb,молимось за ВСІХ наших захисників ! головне,щоб вірили в наш молитовний щит !
@@Leo-yr5jb при всій повазі до вас для мене не зрозуміло чому він звільнився у 2019 році
@@anonoise 1 дочасне обрання парламенту було "стрьомне" з правової точки зору як і сам склад з монобільщості напрягав 2 зірвані оборонні програми можна було вже в кінці 2019 помітити 3 і "мир в глазах" вказувало що з нашого боку він зараз не потрібен, а платять відносно його цивільного доходу у 5-7 разів меньше.
@@Leo-yr5jb щодо складу так були сумнівні люди, щодо доходу на 19 рік він формувався ще при попередньому,
а розпуск,як на мене, був на 100% ганрною ідеєю
24 лютого о 5 ранку я прокинуляся від вибухів в рідному Бердянську. Перший тиждень була в тваринному жаху та на автопілоті збирала речі та дітей до підвалу. В день окупації перебралася з дітьми до моїх батьків, бо вже сама не вивозила, не могла спати від панічних атак, задихалася, якщо засинала, телефон з рук не випускала, прислуховувалася до кожного звуку, боялась, що не встигну підняти дітей, та відвести до підвалу. Потім місяц пробула ще в місті під окупацією, без нормалої їжи, ліків та готівки (розрахунок картами не здійснювали через відсутність інтернету, а готівка в місті скінчилася дуже швидко). Потім мені пощастило знайти людину, яка взяла мене з двома доньками та чемоданом до Запоріжжя.. через 12 рашиських блокпостів (за день до нашого виїзду розстріляли колону з людьми та дітьми), але треба було ризикувати виїхати на Велику Україну, бо вже блювати хотілось від тих бтрів з zтками, від цих оркопсів, від страху... Нам дуже пощастило проїхати ті 200км до Запоріжжя майже без пригод, та не попасти під обстріл.. і ось, перший український блокпост, сльози щастя бачити наших захисників, та нарешті почувати себе у безпеці.. Зараз я у Польщі, але дууууже хочу в Україну. Я б і залишалась там, якщо б не мала двох малих, яким потрібно жити та зростати у безпеці, а не лякатися кожного гучного звуку, навіть якщо то хтось хлопнув дверима ..
Для мене все почалось відносно спокійно. Я прокинулась десь в 9:40 і побачила, що на вулиці вже світло. Я хвилювалась, що проспала школу (на той момент я ходила в 9 клас) але прокинулась сестра і батько сказав їй, що "почалась війна". Зараз я з сестрою живу в бабусі в іншому місті але батьки залишились там. Моє рідне село десь за 30 км від Гомеля (якесь білоруське містечко) і напочатку я іноді чула, коли всі вже спали, десь далеко тихі вибухи чи щось типу того. Влітку я чула вибух вже в тому місті де я живу зараз. Іноді, коли у нас починається тиждень очно, на 1-2 парі починається довга тривога. Тоді нас забирають батьки, чи інші родичі. Мені не дуже страшно. У мене не було ніяких думок про те буде війна чи не буде. Цю новину я сприйняла спокійно, просто не думала про те, що можу померти бо якщо я і помру батькові буде, скоріш за все, все одно (кілька років тому він сказав що, якщо ми помремо, він закопає нас у саду за берізками, пом'яне і буде спокійно жити далі без нас).
Наче пережила ще раз ті емоції після цього відео, це рана яка ніколи не загоюються 😔 мій перший день війни почався з того що я телефонувала мамі щоб сказати що почалась війна і привітати з днем народження з надією що ще колись зможемо побачитись. Це страшнно моторошне відчуття. Це все дрібниці порівняно з жахом який пережили інші
Я вже не спала. Я читала Біблію і почула вибух. Я живу поряд з військовою частиною. Тоді прилетіло всього 5 ракет. Спрацювала сигналізація у всіх машинах у нашому дворі (я живу у 9 поверховому будинку на 9 під'їздів). Ще кілька днів я не могла спати. Було відчуття, що знову бомбитимуть
П'ята-шоста година ранку... Лунає будильник, я його вимикаю. Він лунає знову і знову. Я не розумію, чому він грає, бо я ж ставила на 9-ту ранку. Перша пара тільки на 11-ту... Сьогодні я мала б побачитися з людиною, яку давно не бачила. Ми хотіла піти в кафе після пар та побазікати. Дуже чекала цього ранку, але будильник продовжує грати. Беру телефон, бачу, що це дзвінок. На дисплеї ім'я подруги. Роздратовано беру слухавку, думаю про те, що це поганий жарт.
- Алло, ти спиш?
- Звичайно так! - гнівно зітхаю.
- Збирай речі, мила, війна почалася.
Відчуваю холод по всьому тілу.
- Що?
- Вже стріляють біля Харківської. Ми теж збираємося, краще тікати.
- Добре... - вимикаю телефон, мене починає теліпати. Бачу 10 пропущених дзвінків.
Наступний дзвінок, моя подруга з якою я мала сьогодні зустрітися. вона спокійним тоном максимально обережно повідомляє мені про війну, я кажу їй що знаю. Далі дзвінок батькам, паніка, я на ходу збираю речі, щоб поїхати додому. В голові просто немає розуміння що робити.
Тато відповідає, мене трохи заспокоює. Каже, що нічого ще точно не відомо, треба сісти та заспокоїтись. Я трохи видихаю.
І тут чую як повз пролітає ракета. Хапаю швидко ноут та тікаю з квартири у ранкове місто, в якому все ще трохи спокійно, але вже відчувається горілий запах.
В цей день я змогла таки проскочити і доволі швидко дісталася додому. Зі мною все було гаразд, але всю дорогу я плакала.
Добре, що з вами все гаразд, здоров'я вам
Чесно, взагалі нічого. Єдине, чим була зайнята голова "Як розвезти всіх родичів в більш безпечні місця?"
Накрило тільки через місяць. Апатія просто
Найкращий голос укр озвучки реддіту. Тільки мікрофон хромає, але я впевнений це питання часу
Весь перший день я був ніби онімілий. Мене розбудили десь о сьомій, я спав у берушах та не почув вибухів. Ходив два рази у магазин, щоб дібрати припасів (за декілька днів до цього я сам підняв паніку, та ми с мамою купили деяку кількість припасів), займався просто "чимось", на цей день та кілька днів після емоції просто вимкнулись. Я просто читав новини і сидів.
Мені ще пощастило, я з Дніпра, але все одно досвід не дуже приємний.
На початку у мене теж були змішані емоції, хоча паніки не відчував, просто дивився новини і постійно писав батькам і друзям, які не далеко від кордонів
@@toxacrash12 Теж саме. Списувався з близькими, обговорював ситуацію з одногрупниками.
Мені здається, у багатьох так підскочив адреналін, що вони не панікували, а були.. ніби зібрані, чи що..
Мене розбудив дзвінок від колишнього, я не звяла слухавки, бо він часто мене доймав (ми розійшлись менше ніж за тиждень до повномасштабного вторгнення), було ще темно (то десь 5 ранку), я почула якийсь дивний шум шо був не схожим ні на трамвай на який у нас виходять вікна, ні на машини, мотоцикли, ругань алкоголіків. Підійшовши до вікна я спостерігала за людьми які з валізами кудись біжать
Шось мені стало дуже лячно і я відкрила новини (ніколи раніше їх не читала особливо за своїм бажанням) а там все шо пишуть то про початок війни
Я розбудила тата і його жінку
Піднялась паніка, всі почали збиратись в підвал в сусідньому будинку, продзовили рідним
Ми ходили забрати маму татової жінки і нас застала сирена, я подумала "це все...", і з того часу вже змирилась зі смертю
Поки мої поїхали забирать гроші з магазину (у татової жінки невеличкий меблевий) а я блін сиділа на парах(війна війною, а пари за розкладом (живу я в Києві, якраз поміж Бучею, Вишгородом (область Вишгорода теж була в окупації) тож вибухи щодня і ночі були такі, що підвал ходуном ходив
Київ. 24 о 4 ранку мені подзвонила сестра, і почала кричати щоб я рятувалася, бо почалося вторгнення, її чоловіка забрали керувати перегоном потягів з під Києву. Десь о 4:20 над нами пролунав вибух, певне спрацювало ппо. Ми з чоловіком були розгублені, будинок трясся від вибухів, чули крики в квартирах. Ми весь час пробули в Києві, в магазинах майже нічого не було, в наш район деякий час не ходив ніякий транспорт. На вулиці було пусто, майже всі люди виїхали власними авто, а ми не мали чим, тому жили в коридорі. Ми з боку Броварів живемо, то в нас до звільнення щодня трясло будинки від вибухів, коли намагалися прорватися з цього напрямку. Ми цілі, живі, проте щоранку, о 4-5 годині я прокидаюся і дивлюся чи не має тривоги, і чи тихо..
родичi живуть на околицi Броварiв, з братом розмовляла о 12.00, 24.2. Вiн сказав, що дуже страшно, його трасе, i що iнсулiн закiнчуэться.