Пам'яті Василя Паламарчука

Солдатська старість, як медаль, - дістанеться не всім.
Хоча бажання є таке - дожити до сивин.
Побачити, як у твоїх дітей народяться свої.
І, звісно, бавити малих, гуляти в вихідні.
Як той реп'ях вони в твої учіпляться штани:
А нумо, дідо, не дрімай, і щось нам розкажи.
Про ті часи, коли Герої рятували світ.
Ти був, а нас ще не було. Повідай, любий дід.
І хоч роки, як та вода - невпинна і стрімка.
Сюжетів пам'ять вояка удосталь зберіга.
І досі пам’ятна тобі геть кожна мить, деталь.
Як не витримував бетон, гули свинець і сталь.
Як леви бились у кільці серед навали псів.
Та навіть леву у бою забракне часом сил.
Впаде, не випустить меча серед ворожих тіл.
Його знайдуть, здіймуть на щит в руках товаришів.
Вони помстяться. І не раз. Продовжать славний чин.
Він був завзятий відчайдух. Країни вірний син.
Казав, не вернеш лиш людей і витрачений час.
Тому воюю і пишу. Бо зроблять це за нас.
Над полем марсовим вітри тріпочуть прапори.
Між них крокує сивий дід. За ним його малі.
Надгробків камені прості. Як щільний стрій солдат.
Знайомі лиця, імена, болючі цифри дат.
І в урочистій тишині принишкли дітваки.
Біля надгробка дід присів. Дістались цигарки.
Тут лицар спить. Герой. Поет. І друг мій поготів.
Вам не скажу як він поліг. Я розкажу, як жив!
В. Скоростецький
13.07.2024

[@ДмитрийДмитрий-г2п]

Вічна пам'ять герою. Спочивай в спокої воїн.