Дякую за бесіду, Артеме! Такі розбори допомагають протягом тижня чіткіше формулювати думки, обговорюючи потім питання теми в громаді. Єдине, що подразнює слух - фраза: "Коли почалася війна". Власне, війна триває понад 8 років і важливо навіть в цій, далекій від роздумів над Біблією проблемі коректно формулювати стан. Я вживаю інше: коли почалися ракетні обстріли, або ж - повномаштабне вторгнення. Чому акцентую на другорядному? Переселенський стаж моєї родини складає рівно 8 років. Щоб пережити досвід вимушеного переселенця в результаті війни, треба просто стати переселенцем. Тому, коли в Києвській громаді я чув в молитві подяку за те, що в нашій країні панує мир, це в глибин душі дратувало і заважало в кінці сказати "амінь". Бо виходило, наче я живу в іншій країні чи та людина, яка так молиться, знецінює те, що тоді коїлося у нас на Сході. Ну і, знову ж, всі ці роки там щомісяця, щотижня гинули люди, відбувалися обстріли. А, треба сказати, здатність радіти під обстрілами - теж мій і не тільки мій досвід. Коли влітку 14-го в ніч з п'ятниці на суботу відбувся сильний мінометний обстріл в районі найбільшої Донецької громади, практично всі будинки навколо постраждали від того, а в сусідньому з нами музеї навіть впали плити перекриття, то у нас хіба що тріснули деякі шибки і пошкодилися парканні стрижні та дещо посікло стіну. Нічний сторож йшов додому, як тінь. Тоді один із братів сказав, дивлячись на настрій присутніх: "Чи ми маємо сумувати, коли Бог оберігав наш молитовний будинок цієї ночі?". Нас підбадьорили ті слова. Між іншим, вже цього літа на той самий молитовний будинок впала ракета, пробивши дах і залетівши аж на цокольний поверх. І не розірвалася. То сталося в суботу, коли відмінили богослужіння, в час, коли мало відбуватися служіння проповіді. Ось підстава радіти в Господі. Даруйте за розлогий коментар! Нехай Бог благословляє!
Дякую❤️
Дякую вам за ваше служіння!Щедрих Божих благословінь!🙏
Дякую за бесіду, Артеме! Такі розбори допомагають протягом тижня чіткіше формулювати думки, обговорюючи потім питання теми в громаді. Єдине, що подразнює слух - фраза: "Коли почалася війна". Власне, війна триває понад 8 років і важливо навіть в цій, далекій від роздумів над Біблією проблемі коректно формулювати стан. Я вживаю інше: коли почалися ракетні обстріли, або ж - повномаштабне вторгнення. Чому акцентую на другорядному? Переселенський стаж моєї родини складає рівно 8 років. Щоб пережити досвід вимушеного переселенця в результаті війни, треба просто стати переселенцем. Тому, коли в Києвській громаді я чув в молитві подяку за те, що в нашій країні панує мир, це в глибин душі дратувало і заважало в кінці сказати "амінь". Бо виходило, наче я живу в іншій країні чи та людина, яка так молиться, знецінює те, що тоді коїлося у нас на Сході. Ну і, знову ж, всі ці роки там щомісяця, щотижня гинули люди, відбувалися обстріли. А, треба сказати, здатність радіти під обстрілами - теж мій і не тільки мій досвід. Коли влітку 14-го в ніч з п'ятниці на суботу відбувся сильний мінометний обстріл в районі найбільшої Донецької громади, практично всі будинки навколо постраждали від того, а в сусідньому з нами музеї навіть впали плити перекриття, то у нас хіба що тріснули деякі шибки і пошкодилися парканні стрижні та дещо посікло стіну. Нічний сторож йшов додому, як тінь. Тоді один із братів сказав, дивлячись на настрій присутніх: "Чи ми маємо сумувати, коли Бог оберігав наш молитовний будинок цієї ночі?". Нас підбадьорили ті слова. Між іншим, вже цього літа на той самий молитовний будинок впала ракета, пробивши дах і залетівши аж на цокольний поверх. І не розірвалася. То сталося в суботу, коли відмінили богослужіння, в час, коли мало відбуватися служіння проповіді. Ось підстава радіти в Господі. Даруйте за розлогий коментар! Нехай Бог благословляє!
💓