До чого ж гарно і весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа - огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей,поросла полином стара погребня.На погребні любив спати дід. У нас був дід дуже схожий на бога.Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем.Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо. Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час,склавши на грудях свої мозолі. ХАХ Дід любив кашляти. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев. Тоді собака Пірат, що спав біля діда, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. - Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,- жалівся дід. - Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!.. Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно,і коли дід був уже весь синій ,вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди. Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в город. Оглядуючись чи не дивиться хто - ніхто не дивиться! Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Більш за все чомусь любив я моркву. Вириваю одну - мала. Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь - що робить? Тоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далі шукати смачного. Довго щось ходив я по городу. і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я - бігом. А вона - зирк та за мною. А я тоді - куди його тікать? - повалив соняшника одного, другого: - Куди ти, бодай тобі ноги повсихали! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. - Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. Це був я. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов. - Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? - звернувся він до своєї матері.- Так чогось у животі пече! - Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! І понеслася бабина гроза на погребню. - Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.
Люблю Анатолія Паламаренка, проте тут він передав куті меду. В Олександра Петровича тут не стільки гумор, як іронія, тому надмірність емоцій читця, що часом зашкалюють, особливо на початку, де вони взагалі видаються мені зайвими, зіграла не на краще.
дякую, пані Інно, що записали і розмістили в мережі цей твір - золотий фонд нашої культури. Як його раніше не було?
Я гордий тим, що живу біля хати-музею Довженка.. В Сосниці..
До чого ж гарно і весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа - огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей,поросла полином стара погребня.На погребні любив спати дід.
У нас був дід дуже схожий на бога.Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем.Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо. Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час,склавши на грудях свої мозолі. ХАХ
Дід любив кашляти. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев. Тоді собака Пірат, що спав біля діда, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.
- Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,- жалівся дід.
- Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!.. Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно,і коли дід був уже весь синій ,вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди. Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в город. Оглядуючись чи не дивиться хто - ніхто не дивиться!
Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Більш за все чомусь любив я моркву.
Вириваю одну - мала. Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь - що робить? Тоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далі шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я - бігом. А вона - зирк та за мною. А я тоді - куди його тікать? - повалив соняшника одного, другого:
- Куди ти, бодай тобі ноги повсихали! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук!
Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
- Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики.
А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. Це був я. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.
- Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? - звернувся він до своєї матері.- Так чогось у животі пече!
- Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!
І понеслася бабина гроза на погребню.
- Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..
Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.
Талант від Бога👍💯👏👏👏
Це надзвичайно, дякую! х)
Люблю Анатолія Паламаренка, проте тут він передав куті меду. В Олександра Петровича тут не стільки гумор, як іронія, тому надмірність емоцій читця, що часом зашкалюють, особливо на початку, де вони взагалі видаються мені зайвими, зіграла не на краще.