Казка "Про дідову дочку й бабину дочку" Жив дід і баба. Була в діда дочка́, бо в йо́го баба вмерла, осталася дочка, і в баби дід умер, осталася дочка. І вони звели їх докучі. Тоді баба свою дочку́ любила, а дідової - ні. Пі́дуть ягоди рвать або вишні, дідова рве, і рве, і рве, і рве, а бабина - то їсть, то розкида́, то їсть, то розкида́. Дідова нарвала в відро. Тоді йдуть додому, а бабина: - Давай я відерце подержу, а ти поки перелізеш через перелаз. А вона: - Та я й сама. - Та давай! Узяла, у неї вихватила відро, прибігла додому, каже: - Дивіться, мамо, стіки я нарвала ви́шень! А дідова - то їсть, то розкида, то їсть, то розкида. Тут баба така недовольна на неї, каже: - Одведи, діду, свою дочку, куди хоч! Дід узяв її за руку: - Ходьо́м, дочко, - каже, - десь наймешся в на́йми. Дойшов до лісу, каже: - Оце стежка в ліс. Іди прямо, куди стежка веде, туди й ти йди. Шо тобі де не трапиться, будь покірна, будь добра для всього, розказуй, - каже, - слухай усе. І вона так і зробила. Дід пішов додому, а вона пішла в ліс. Іде, йде, йде, йде, коли - стоїть криниця, така облупана, заросла вся, така негарна. Вона нахилилася води напиться, а криниця до неї і каже лю́дським голосом: - Обкопай мене, обсип мене, обтопчи мене, я тобі стану в великій пригоді. Вона так і зробила. Тут лопатка стоїть, вона обкопала її, дерном обложила, пісочком обсипала. Пішла далі. Іде, іде, коли - стоїть груша. Каже: - Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді. Вона встала, обкопала її, обмазала, пісочком потрусила. Іде далі. Іде, іде, коли - стоїть яблуня. - Обкопай мене, обмаж мене, я тобі стану в великій пригоді. Вона обмазала, обкопала її. Пішла. Іде, іде, коли - стоїть піч. Каже: - Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді. Вона взяла обмазала її, позамітала кругом печі, пообмітала, піском потрусила й пішла. Іде, іде, коли стоїть баба, стара-стара. - Куди ти, дочко, йдеш? Каже: - Та йду куди де в роботниці найняться. - Наймись до мене. У мене нияко́ї роботи. Нагріть лі́тепла, поналивать у корита́, крикнуть, свиснуть, шоб уся гадость позлазилася, понапивалася, - каже, - й порозлазилася. Вона так і зробила. Нагріла лі́тепла, поналивала в корита́, як крикне, як свисне, вся гадость позлазилася - і гадюки, й вужі, там все на світі - позлазилась, понапивалася і порозлазилася. І вона так прослужила в неї год. Ця баба дає її коня, дає її худобу, і сундук, і в сундук там наскладала барахла всього́, словно, зоділа з ніг до голови. І їде вона додому. Їде, коли стоїть піч. Такий хліб напечений гарний! Вона спинила коняку, повитягала той хліб, на сундук поскладала й їде далі. Їде, їде, коли - стоїть яблуня. Такі яблука червонобокі та жовті. Вона підійшла, струснула, всі яблука обпа́дали. Вона на віз поскладала і пішла. Їде далі. Їде, їде, коли - стоїть груша. Такі груші гарні! Вона струсила ті груші, позбірала на віз. Їде додому. Їде, їде, коли - схотілося їй води. Заглянула до криниці, а там - зелене вино. Таке ж гарне! Вона напилася сама, набрала в бутилки́, понабірала вина і їде додому. Приїхала: - Тату! Мамо! Ідіть моє добро з воза зносить! Вони як дивляться в вікно - приїхала дочка́, та така ж хороша, та стіки навезла барахла, та всього́ понавозила. А баба тоді на діда: - Дід, одведи й мою дочку туда, куда й свою. Дід каже: - Ну шо ж, ходьо́м, дочко, й ти. Взяв, вивів її в ліс, каже: - Отсюди я й свою дочку приводив, і ти іди дорогою, шо тобі случиться, будь покірна, добра до всього - і тобі буде добре. А сам вернувсь додому. Вона іде, іде, іде, іде, коли - стоїть криниця. Та каже: - Обкопай мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді. - Чо’ я коло тебе буду, - каже, - копаться? У мене своя робота є. Пішла. Іде, іде, коли - стоїть груша. - Обкопай мене, обмаж мене, я тобі стану в великій пригоді! - Чо’ я коло тебе буду ялозиться? Мені ні́коли, треба в найми найматься. І пішла. Іде, іде, коли - стоїть піч. - Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді. - Чого я коло тебе буду лазить отут?! Яка грязна стоїш та роботи багато. Мені ніколи. Пішла. Іде, іде, коли - стоїть баба. - Куди ти, моя дитино, йдеш? - Та оце йду де в роботниці найняться. - Наймись до мене. В мене ниякої роботи: нагріть літепла, поналивать у корита, крикнуть, свиснуть, шоб уся гадость позлазилась, понапивалася й порозлазилась. - Ну, нагрію, значить, остануся робить. Осталася, нагріла кип’ячу́, поналивала в корита́, як крикне, як свисне. Гадость поприлазила, понапивалася, пообжарювалася і подохла вся. Та баба тоді розсердилась на неї та всю ту гадость повкидала в сундук. І їде вона додому: віз драний, конячка старенька. Їде, їде, стоїть піч. Такий хліб гарний у печі! Вона тіки хотіла витягти того хліба ж, він хтозна-де й дівся. Їде, їде, коли - стоїть яблуня. Такі яблука червонобокі та гарні. Їй схотілося яблука. Підійшла до яблуні, струснула, а вони хтозна й де й ділися. Іде, іде, коли - стоїть груша. Такі груші гарні, жовті! Вона хотіла струсить - хтозна-де й ділися. Тоді вже їй води хочеться. Доїзжає до криниці. Криниця стоїть, таке вино гарне, зелене. Вона хотіла набрать напиться - хтозна-де й ділося. Приїжджає додому та каже: - Мамо! Тату! Ідіть моє добро з воза зносить. Вони як вийшли, як подивилися, тоді аж баба пойняла́, шо то була дочка ледача її, а дідова хороша. Та так уже й поробилися старими й ледачіми, і хороші.
❤❤❤
🤗🤗
Казка "Про дідову дочку й бабину дочку" Жив дід і баба. Була в діда дочка́, бо в йо́го баба вмерла, осталася дочка, і в баби дід умер, осталася дочка. І вони звели їх докучі. Тоді баба свою дочку́ любила, а дідової - ні. Пі́дуть ягоди рвать або вишні, дідова рве, і рве, і рве, і рве, а бабина - то їсть, то розкида́, то їсть, то розкида́. Дідова нарвала в відро. Тоді йдуть додому, а бабина:
- Давай я відерце подержу, а ти поки перелізеш через перелаз.
А вона:
- Та я й сама.
- Та давай!
Узяла, у неї вихватила відро, прибігла додому, каже:
- Дивіться, мамо, стіки я нарвала ви́шень! А дідова - то їсть, то розкида, то їсть, то розкида.
Тут баба така недовольна на неї, каже:
- Одведи, діду, свою дочку, куди хоч!
Дід узяв її за руку:
- Ходьо́м, дочко, - каже, - десь наймешся в на́йми.
Дойшов до лісу, каже:
- Оце стежка в ліс. Іди прямо, куди стежка веде, туди й ти йди. Шо тобі де не трапиться, будь покірна, будь добра для всього, розказуй, - каже, - слухай усе.
І вона так і зробила. Дід пішов додому, а вона пішла в ліс. Іде, йде, йде, йде, коли - стоїть криниця, така облупана, заросла вся, така негарна. Вона нахилилася води напиться, а криниця до неї і каже лю́дським голосом:
- Обкопай мене, обсип мене, обтопчи мене, я тобі стану в великій пригоді.
Вона так і зробила. Тут лопатка стоїть, вона обкопала її, дерном обложила, пісочком обсипала. Пішла далі.
Іде, іде, коли - стоїть груша. Каже:
- Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді.
Вона встала, обкопала її, обмазала, пісочком потрусила. Іде далі.
Іде, іде, коли - стоїть яблуня.
- Обкопай мене, обмаж мене, я тобі стану в великій пригоді.
Вона обмазала, обкопала її. Пішла.
Іде, іде, коли - стоїть піч. Каже:
- Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді.
Вона взяла обмазала її, позамітала кругом печі, пообмітала, піском потрусила й пішла.
Іде, іде, коли стоїть баба, стара-стара.
- Куди ти, дочко, йдеш?
Каже:
- Та йду куди де в роботниці найняться.
- Наймись до мене. У мене нияко́ї роботи. Нагріть лі́тепла, поналивать у корита́, крикнуть, свиснуть, шоб уся гадость позлазилася, понапивалася, - каже, - й порозлазилася.
Вона так і зробила. Нагріла лі́тепла, поналивала в корита́, як крикне, як свисне, вся гадость позлазилася - і гадюки, й вужі, там все на світі - позлазилась, понапивалася і порозлазилася.
І вона так прослужила в неї год. Ця баба дає її коня, дає її худобу, і сундук, і в сундук там наскладала барахла всього́, словно, зоділа з ніг до голови. І їде вона додому. Їде, коли стоїть піч. Такий хліб напечений гарний! Вона спинила коняку, повитягала той хліб, на сундук поскладала й їде далі.
Їде, їде, коли - стоїть яблуня. Такі яблука червонобокі та жовті. Вона підійшла, струснула, всі яблука обпа́дали. Вона на віз поскладала і пішла.
Їде далі. Їде, їде, коли - стоїть груша. Такі груші гарні! Вона струсила ті груші, позбірала на віз. Їде додому.
Їде, їде, коли - схотілося їй води. Заглянула до криниці, а там - зелене вино. Таке ж гарне! Вона напилася сама, набрала в бутилки́, понабірала вина і їде додому.
Приїхала:
- Тату! Мамо! Ідіть моє добро з воза зносить!
Вони як дивляться в вікно - приїхала дочка́, та така ж хороша, та стіки навезла барахла, та всього́ понавозила. А баба тоді на діда:
- Дід, одведи й мою дочку туда, куда й свою.
Дід каже:
- Ну шо ж, ходьо́м, дочко, й ти.
Взяв, вивів її в ліс, каже:
- Отсюди я й свою дочку приводив, і ти іди дорогою, шо тобі случиться, будь покірна, добра до всього - і тобі буде добре. А сам вернувсь додому.
Вона іде, іде, іде, іде, коли - стоїть криниця. Та каже:
- Обкопай мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді.
- Чо’ я коло тебе буду, - каже, - копаться? У мене своя робота є.
Пішла. Іде, іде, коли - стоїть груша.
- Обкопай мене, обмаж мене, я тобі стану в великій пригоді!
- Чо’ я коло тебе буду ялозиться? Мені ні́коли, треба в найми найматься.
І пішла. Іде, іде, коли - стоїть піч.
- Обмаж мене, оббгай мене, я тобі стану в великій пригоді.
- Чого я коло тебе буду лазить отут?! Яка грязна стоїш та роботи багато. Мені ніколи.
Пішла. Іде, іде, коли - стоїть баба.
- Куди ти, моя дитино, йдеш?
- Та оце йду де в роботниці найняться.
- Наймись до мене. В мене ниякої роботи: нагріть літепла, поналивать у корита, крикнуть, свиснуть, шоб уся гадость позлазилась, понапивалася й порозлазилась.
- Ну, нагрію, значить, остануся робить.
Осталася, нагріла кип’ячу́, поналивала в корита́, як крикне, як свисне. Гадость поприлазила, понапивалася, пообжарювалася і подохла вся. Та баба тоді розсердилась на неї та всю ту гадость повкидала в сундук. І їде вона додому: віз драний, конячка старенька.
Їде, їде, стоїть піч. Такий хліб гарний у печі! Вона тіки хотіла витягти того хліба ж, він хтозна-де й дівся.
Їде, їде, коли - стоїть яблуня. Такі яблука червонобокі та гарні. Їй схотілося яблука. Підійшла до яблуні, струснула, а вони хтозна й де й ділися.
Іде, іде, коли - стоїть груша. Такі груші гарні, жовті! Вона хотіла струсить - хтозна-де й ділися.
Тоді вже їй води хочеться. Доїзжає до криниці. Криниця стоїть, таке вино гарне, зелене. Вона хотіла набрать напиться - хтозна-де й ділося.
Приїжджає додому та каже:
- Мамо! Тату! Ідіть моє добро з воза зносить.
Вони як вийшли, як подивилися, тоді аж баба пойняла́, шо то була дочка ледача її, а дідова хороша. Та так уже й поробилися старими й ледачіми, і хороші.