Відео

Супер!❤

Щиро дякую за вірш!!!❤ Натхнення і Божого благословення!!! Слава Богові за все, що Він подарував!!!

В далекому темному лісі, Що зáгадок безліч таїть, В одному таємному місці Маленька хатинка стоїть. Довкола безмовність сонлива: Безлюддя дається взнаки. Там пошепки сосни дрімливі Розказують дивні казки. У тому відлюдному місці, Де час неквапливо пливе, В хатинці на курячій ніжці Старенька бабуся живе. Вона в цьому лісі давненько, Здається, вже кілька століть. Та літ не рахує старенька, Хай плинуть вони самохіть. У неї роботи чимало: Дерева, тварини, птахи… То білочка лапку зламала, То в зайця тривожні страхи. То знову сказилась лисиця, Ще й пỳгач віщує біду. Та Баба Яга, як лісниця, Тримає свій ліс у ладỳ. То зіллям цілющим напоїть, То мудрі поради дає. Лікує, нашіптує, гоїть… Чаклує - аж лячно стає. У лісі усяке буває, Та знає Яга свою роль: Частенько у ступі літає, Наочно тримає контроль. У тому прадавньому лісі Життя в кожній бруньці бринить, Повітря - немов на мелісі, Думки заспокоює вмить. У ягідці кожній - бадьорість, В джерелах - цілюща вода. Скуштуєш ту чисту прозорість - І нібито знов молода. Їй звірі й птахи за родину: Відлюдною стала колись. Хіба що коли на гостину Загляне сміливець якийсь. Кого не злякають ні хащі, Ні вовче протяжне виття, Бо є особливі задачі, Питання життя-майбуття. Приходять такі до бабусі, Хоч чули жахливі плітки. У темряві чи в завірюсі Їм вказують шлях світлячки. Прохають у неї поради, А часом і більших скарбів: Зболілому серцю - відради, А тілу - могуття дубів. Шукають взаємне кохання, Бо в пошуках збилися з ніг. А ще - амулет від страждання, Від чарів лихих оберіг. Жадають ті гості нечасті - І юні, і сиві сичі - Клубочок до справжнього щастя, Від любого серця ключі. Ще хочуть привітної долі, У кого до чого жага - Прохань усіляких доволі Наслухалась Баба Яга. Вона зустрічає гостинно: Чайок, пиріжки, чом би й ні? Щоб змити оман павутину, Вже зілля кипить в казані. Щоб тіло і душу зцілúти, Відчути життя повноту, Потрібно добряче відмити Думок і діянь чорноту. Щоб ясність думок пробудити І цілей усіх досягти, Далеко не треба ходити - Достатньо в собі віднайти. В глибинах людської натури, Де мрії натхненно цвітуть, Під пилом образ і зажури Знайти свою істинну суть. В тенетах думок несуттєвих Трапляється часом абсурд: Ховається компас життєвий Під товщами прагнень-заблуд. Ягуся, щоб довго не вчити, Проводить простий ритуал, Щоб міг мандрівник відпочити І спокій відчув навзагал. Смачненько чим є нагодує, Послухає, в чому біда. У пéчі багаття роздує, Щоб краще кипіла вода. Сипне різнотрав’я, неначе Від смутку, журби, самоти… Порадить скупатись добряче І спати раніше лягти. А вранці розбудить раненько, До лісу чомусь поведе. А там аж співає сердéнько, Як ще не співало ніде. Палає любов’ю, не гасне, Вбачає красу наяву: І пташечку кожну прекрасну, І гілочку кожну живу. У тому далекому лісі, Що зáгадок безліч таїть, Природній дивуєшся втісі Від коренів до верховіть. Неначе прокинулось власне Небачене сонце в душі, Засяяло - і одночасно З’явились клубок і ключі. Міфічна казкова реальність В повітрі довкола бринить - І міць молодеча, і радість Відчутними стали умить. Вже й доля привітна на диво, Де й ділись вчорашні жахи, І компас життєвий правдиво Показує вірні шляхи. Ягуся всміхається втішно: Зробила усе, молодець. А далі - все буде успішно! На цьому і казці кінець. До речі, Ягуся просила: В далекі ліси не ходіть, Любов як світило стосиле, Як сонце, в собі віднайдіть! © Людмила Плєвако, 17.12.2023

Балада про знайомство князя Ігоря та княгині Ольги У далекії часи, Що минули стрімко, Теж були густі ліси І степи, і ріки. Колосилися поля, Вабили простори, Простиралася земля Від моря до моря. Рибу вудили з озер Прапращури наші, - Все було, як і тепер, Тільки геть інакше. Парубки і в ті часи, Ніби під гіпнозом, Від дівочої краси Вмить втрачали розум. А дівчата й молодички Славились красою: Умивали біле личко Срібною росою, В коси мальви заплітали Ніжними руками І на лузі танцювали Босими ногами… Якось в давні ті роки Вільний, наче вітер, Полював біля ріки Молодий князь Ігор. Уздовж річки полював, Доки пообідді Подивитись забажав Ще й нові угіддя. За рікою восени Краєвиди гарні! Так і вабили вони: Шукані, незнані. Князь коня призупинив І почав вагатись: На той берег як і чим Можна перебратись? Ще й подумати не встиг, Як човна угледів. Ось хто б йому допоміг - Веслувальник, де ти? Князь радіє, весляра Голосисто кличе: «Чоловіче, переправ На той берег швидше! Сам Господь тебе послав, Це така удача! Не відмовся, переправ, Я тобі віддячу!» Знизу - річки каламуть, Зверху - небо грізне. Разом у човні пливуть Князь і перевізник. Раптом - зирк - поглянув князь Човняреві в очі І помітив водночáс Обриси дівочі! Задивився: стан стрункий, Рухи неквапливі, Погляд гострий, вогняний І вуста манливі. Князь дивився, як дикун, На лице дівчаче І був певен, що красунь Ще таких не бачив! Закипіла в жилах кров, Запалало в грудях, Чи то пристрасть, чи любов - Хто ж його розсудить?.. Так пульсує біля скронь, Гáряче на серці, Ніби хтось розвів вогонь І посипав перцем. Затуманились думки, Верх взяли бажання - Не про луки вздовж ріки, Не про полювання… Про веслярку чарівну І її принади, Що, здавалось, рятівну Мали над ним владу. Почуттів князь не ховав І промовив лунко, Як відчути він бажав Смак її цілунків: «Дівчино, ходи сюди, Князя втіш у муках, Пам’ятатиму завжди Я твої дарунки! Твоя врода - мов дурман, Очі - наче зорі. Люба, не тримай дарма Серденько в неволі! Віддамося почуттям, Нащо зволікати? Я ж тебе усе життя Буду пам’ятати!» Дівчина ж йому в ту мить, Дивлячись у очі, Мовила, що не зчорнить Честь свою дівочу. Нагадала і про глузд, І про гідність княжу - Линули з дівочих вуст Речі недитячі. Про його важливу роль І про світлий приклад, Про пусте ламання доль, Ось її, наприклад. Про брудні думки й слова І про добрі справи. В князя ж світла голова, На радість державі. Він потроху раду дав Почуттям нестямним, Потяг спраглий вгамував І інакше глянув На дівчину, що ввесь час Вправно веслувала І до берега якраз Човен направляла. Він розгледів, крім краси, Розум і кмітливість, Цінні в будь-які часи Мудрість і сміливість, Срібномовисті вуста І незламну волю. Ні, ламати він не став Марно її долю. У бентезі відступив Від бажань лукавих. Вдячний, щедро заплатив Їй за переправу Та й подавсь абикуди, Знічений на диво: «Гарна - то ще півбіди, Та хіба можливо, Попри молоді літа Й на щоках багрянець, Речі промовляти так, Ніби мудрий старець?» Образ і слова її Чисті, мов джерельце, Відчеканились навік В пам’яті і в серці. Невмолимо час спливав. Ще змужнів наш витязь І нарешті зажадав З кимось одружитись. Обирав достойну князь З усього князівства. Пригадалась йому враз Дівчина з мисливства: Її мудрість і краса, Незабутній образ - Чистий, нібито роса, І вабний водночас. Князь собі на самоті Міркував недовго Та і відіслав сватів До човнярки Ольги. Вмовили її свати - Хоч і не одразу, Та погодилась піти За дружину князю. І жили вони собі Майже як у казці, Ніби пара голубів, В злагоді і ласці. Чи все так було, чи ні - Хто ж тепер розкаже? Про розмову на човні, Про кохання княже. Про неждані і круті Повороти долі, Про події видатні І важливі ролі, Про нестримні почуття, Людям непідвласні… Хто розкаже про життя Інших, а не власне? У далекії часи, Що давно минули, Не долинуть голоси, Щоби їх почули. Хоч би хто їх не спитав, Не розкажуть давні. Линуть лиш із вуст в уста Переповідання. Втім, ще вітер-відчайдух, Що гуляє полем, Іноді торкнеться вух Шепотом казковим… © Людмила Плєвако, вересень 2021 р.

Дякую!!!❤ Гарне оповідання!!! Рідною мовою!!! Натхнення і Божої допомоги!!!

Розгулялась Громовиця, Як на диво, не на жарт. Сіє рясно блискавиці. Розлякала всіх зірчат. Навіть Місяць блідолиций Про всяк випадок сховавсь. Знає норов Громовиці: Вгамувати її - зась! Розбуялася дівиця, Сипле сяйвом з висоти. В небі - тільки подивися - Креслить вогняні мости. Ллє дощі несамовито - Непереливки житам. Виє, гуркотить сердито Та підморгує вітрам. Вогняним ножем іскристим Небо ріже, мов пиріг. Шаленіє голосисто. Не стихає, як на гріх. Хто стривожив Громовицю? В серці хто роздмухав жар? Чом сьогодні їй не спиться На перині з білих хмар? Загорнувшись в теплий шалик, Ще б дрімала кілька днів, Та зухвалий шанувальник Поцілунком розбудив! То й вирує Громовиця, Щоб нахабника знайти, Бо не спиться й не лежиться Їй у шатах самоти. Міст найбільший збудувала, Щоб закоханий прийшов, І той шибеник зухвалий Вмить примчався стрімголов. Незабаром тихо стало, Довго не було стихій, Бо спокійно воркували Громовиця й Буревій. Автор - Людмила Плєвако

Скарби Є скарби на землі безцінні, Важливіші за діаманти. Хоч вони не завжди помітні, Саме з ними ми всі - багаті. Чи не щастя - повітря чисте І джерельна вода в криниці, І принесена урочисто У долоньках малих суниця. Чи не розкіш - іти босоніж По знайомій своїй стежині, Милуватись, як квіти сонні Пісню слухають солов’їну. Чи не втіха - гуляти лісом, Де верхівок дерев не видно, Де повітря багате киснем І є все, що душі потрібно. Чи не цінність - краса природи, Її щедрість, її терплячість, Чисте небо, прозорі води І життя, що дарує радість. Поміркуємо напочатку: Що насправді людині треба? Що коштовне своїм нащадкам Ми залишимо після себе? Людмила Плєвако

Співай, тендітна пташко Замріятись неважко - Милує небокрай… Співай, тендітна пташко, На мене не зважай. Не бійся, що побачу. Не стримуй почуттів. Співай. Співай, неначе Востаннє у житті. Співай про синє небо, Безкрайню височінь, Про загадкові верби І зорі уночі. Про сни і сподівання На свій маленький рай, Про ніжність і кохання - Співай, не замовкай. Про час, що не спіймати. Про теплі промінці, Що люблять залишати Цілунок на щоці. Про квіти синьоокі І про джерельце теж. Про почуття глибокі, Які не мають меж. Про хмари білосніжні, Про грози і дощі… Торкнися співом ніжним Найтонших струн душі. Допоки серце б’ється, Допоки в грудях жар, Нехай довкола ллється Твій спів, як Божий дар. Я вчуся в тебе жити, Радіти, мов дитя, Весні і кожній миті Звичайного життя. ©Людмила Плєвако

Про тебе Мені про тебе зорі миготіли, Вітри південні потай шепотіли, Високі трави стиха шелестіли, Про тебе все розповісти хотіли. Про твої очі теплі, нелукаві, Про твої руки сильні і ласкаві, Про світлі мрії і думки яскраві, І про малюнок на ранковій каві. Мені пташки про тебе щебетали, Хмарки твій образ вміло малювали, А навкруги метелики кружляли, В дівочі думи мріяння вплітали. Про затяжні прогулянки вечірні, Про почуття глибокі, неймовірні, Про майбуття, яке для нас плекаєш, І як мене по всіх світах шукаєш. Лежать між нами простори широкі, Та бачать добре зорі ясноокі: Сплетуться міцно долі одинокі, Лишилось кілька доленосних кроків. ©Людмила Плєвако

То звивиста, то вузенька За обрій біжить дорога. Не бійся, моя маленька, Не бійся в житті нічого. Коли огортає скрута, І щічки від сліз вологі, Жени чорні хмари смути, Що сіють в душі тривогу. Крізь темряву непроглядну, Де відчай крадеться звіром, Хай ниткою Аріадни Веде тебе світла віра. Пильнуй, мов зіницю ока, Скарби свої нерозмінні: Криницю душі глибоку І добрих думок насіння, Уміння щодня радіти І сяяти, наче сонце, Бажання добро творити Знайомим і незнайомцям, Властивість життю всміхатись, Світанки стрічати радо, До серденька прислухатись І чути його поради. Твою доброту безмежну, Любов, що плекаєш в серці, Життя віддзеркалить чесно, Немов чарівне люстерце. Не думай, що ти одненька У цілому світі сивім. З тобою завжди, рідненька, Невидимі вищі сили. Ти знай, що молитва щира За будь-яке зло сильніша, Допоки незламна віра Долає страхи найбільші. Окрилюють непомітно Любові потужні крила. В тобі - незгасиме світло. В тобі - нездоланна сила. Нехай вітерець легенький Розвіє твої тривоги. Не бійся, моя маленька, Не бійся в житті нічого. ©Людмила Плєвако

Краплини радості Життя - відрізок часу невеличкий. В безмір’ї вічності - яскрава мить, Яка колись дощенту догорить І згасне, наче мерехтлива свічка. Та є одна корисна досить звичка, З якою час немарно пролетить: Допоки в серці вогник ще горить, Життю радіти, як весні синичка. Хто знає, що у долі на меті. Її уроки часом непрості: Гіркі й цілющі, наче сік калини. Страждання й біди всі як світ старі. Та недарма говорять лікарі: «Найкращі ліки - радості краплини». © Людмила Плєвако

Кароокий вечір Потайки торкнувся Кароокий вечір Мого вікна. Ніжно пригорнувся, Обійняв за плечі. Чому сумна? Погляд магнетичний Зазирнув у душу, Роздмухав жар. Настроєм ліричним Пелену порушив Із чорних хмар. Думи прохолодні Зігріває вечір. Хороший знак. Наче на сьогодні Досить колотнечі. Хіба не так? Вітер колихає Віття гостроплече. Муркоче кіт. Серце, що кохає, Навіть в холоднечу Розтопить лід. Днини швидкоплинні. Незбагненні речі. Буває всяк. Спокою хвилини, Ви такі доречні. Без вас ніяк. © Людмила Плєвако

Обійму тебе В час, коли почуттям затісно, Хоч би подумки непоспішно Обійму тебе міцно-міцно, Обійму тебе ніжно-ніжно. Прибіжу по ясній веселці, Прилечу з вітерцем стокрилим, Відшукаю жаринки в серці І роздмухаю що є сили. Пригорнуся, немов маленька. Наче ніч до вікна, прилину І замріюсь собі тихенько. Не сполохати б цю хвилину. Попри тугу розлук нестерпну, Де б обставини не носили, Я проллюся промінням теплим І тебе обійму щосили. Хай розквітнуть надії втішні І любов, почуття прадавнє. Обійму тебе ніжно-ніжно. Наче вперше. Немов востаннє. У складних лабіринтах світу Захистять від лихої долі Незгасимі іскринки світла, Кванти ніжності і любові. В час, коли почуттям затісно, Хоч би подумки непоспішно Обійми мене міцно-міцно, Обійми мене ніжно-ніжно. © Людмила Плєвако

Чоловік і жінка Чоловік і жінка - Два життя, дві долі, Що сплелись барвінком В радості й любові. По одній стежинці Разом, без вагання. Сяйво поодинці - Спалах в поєднанні. Чоловік і жінка - Ласка і турбота, Вдячність і підтримка, Відчуття польоту. Лагідні обійми, Щастя бути поряд, Коли серце гріє Променистий погляд. Чоловік і жінка - Почуттів цвітіння, Ніжності відтінки, Мрій переплетіння. Ніби зорі, сяють, Втілюють бажання І щодня плекають Паростки кохання. ©Людмила Плєвако

Від мене до тебе Від мене до тебе, Від серця до серця, За обрій, як треба, І далі поллється Проміння любові І сяйво надії - Хай буде з тобою, Хай душу зігріє. Від мене до тебе За серця велінням Злітають до неба І ллються промінням Жаринки любові, Окрилені мрії - Хай будуть з тобою, Хай душу зігріють. До тебе від мене І всюди по світу Летять достеменно Промінчики світла, Сповиті любов’ю Думки і надії - Хай будуть з тобою, Хай душу зігріють. © Людмила Плєвако

На поворотах життєвих доріг Лине до обрію сонечко стомлене, Нам надсилає свій теплий привіт. Чим твоє серце сьогодні наповнене? Що випромінює в зовнішній світ? Ми багатіємо світлими мріями, Полум’ям справжніх палких почуттів, Внутрішнім сяйвом і добрими діями, Прагненням йти до нових відкриттів. Слово колюче не варте й мізинчика, Як і злостиве усе загалом. Хто випромінює теплі промінчики, Сам зігрівається власним теплом. Цвіт навкруги зачаровує ніжністю, Ширяться ген аромати п’янкі. Дні весняні в порівнянні із вічністю - Миті дрібні, та чарівні ж які! Тихий прибій заспокоює плескотом, Зцілює душу, торкаючись ніг. Хто чим наповнений, те і розплескує На поворотах життєвих доріг. © Людмила Плєвако

Super 👌 👍❤️

Кожна жінка неймовірна Кожна жінка неймовірна, Наче справжня чарівниця, І чеснотами зоріє, Ніби золотом скарбниця. Часом важко зрозуміти Її настрій і бажання, Стан душі несамовитий І зітхання безпідставні. Нісенітниці, капризи - Часто спокою бракує, Та кохання її чисте Всі дивацтва компенсує. Логіка незрозуміла І бажання загадкові - Хто збагнути їх зуміє, Має статус «принц казковий». Та на те вона і жінка - Дивовижна, незбагненна, Для своєї половинки Муза, крила і натхнення. Поглядом сканує душу, А красою надихає. В серце сонне і байдуже, Наче блискавка, влучає. І запалює зненацька У глибинах непорушних Почуття палкі, юнацькі, Спрагу до життя потужну. Норовлива, безперечно, І мінлива, наче вітер, Та любов її безмежна Варта всіх скарбів на світі. Кожна жінка - наче казка, Особлива, неповторна. Їй потрібні ніжність, ласка І увага, і турбота, Вогники в очах коханих, Заохочення, підтримка, Подарунки і зізнання, Гарні враження і вчинки. Хай вона сміється дзвінко І всміхається мрійливо, Бо коли щаслива жінка, Поруч з нею всі щасливі! © Людмила Плєвако

Весняний вечір Весняний вечір з-попід брів Милується малюнком гожим, Імлисте світло ліхтарів Під ноги стелить перехожим. Закоханий і мовчазний, Він все про тебе добре знає. Вздовж осокорів показних Додому вірно проводжає. Злітає відчайдушно ввись, Запалює зірками небо. Яка краса, ти подивись! Це все твоє, це все для тебе. Встеляє цвітом тротуар: Він до романтики охочий. Роздмухує у серці жар, Замріяно цілує очі. Окутує серпанком мрій, Зізнання пристрасні шепоче. Вагатись і на мить не смій: Все буде так, як ти захочеш! © Людмила Плєвако

Дивовижне виконання!!!

Про сімейні цінності У дубів могутніх Є коріння зроду, В поколінь майбутніх Є підтримка роду. Здавна і донині, Як бабуся вчила: У міцній родині - Нездоланна сила. Буде все нівроку За велінням долі, Дружні всі допоки У сімейнім колі. Де любов довіку І турбота в радість, Там дарує втіху Навіть сива старість. За вікном негода, А на серці ясно, Коли щира згода У сім’ї прекрасній. Коли мир в оселі І рідня ладнає, То й пісні веселі, Аж душа співає. У свята і будні Буде лад у домі, Де завжди відчутні Почуття відомі. Коли очі сяють, То й думки світліші. Все гуртом здолають Люди найрідніші. Де серця коханням І теплом іскряться, Там усі бажання Будь-що-будь здійсняться. Все, що хочеш, вдасться, А що ні - дрібниці, Бо сімейне щастя - То скарбів криниця. © Людмила Плєвако

Що там, за обрієм? Що там, за обрієм? Квіти чудові? Чисті озера? Степи придніпрові? Звідки приходить щоранку світанок? Що знов приховує ніжний серпанок? Що там, за обрієм? Гори? Долини? Безмежні простори? Я подумки лину, Лечу, ніби пташка, розправивши крила. Там все навкруги таке рідне і миле! Та обрій лишається завжди зі мною: На відстані вабить, веде за собою, Дарує надію, осяює шлях. Я бачу його, і це добрий знак! А він неймовірний, поглянь, так і є: З-за обрію сонце щоранку встає, А ввечері знову за обрій сідає І тихо йому колискову співає. Що там, за обрієм - хочеш дізнатись? Тоді саме час у дорогу збиратись! Шляхів так багато. Яким з них піти? За покликом серця крокуй до мети! Павлова Марія

Неслухняна (гумореска) Доня мамі захотіла розчесати коси. Таке гарне, шовковисте в матінки волосся! Не таке, як у ляльок. Довге і гладеньке. Вона б гралася щодня із волоссям неньки! «Мамо, трішки ще посидь, я зроблю укладку! Встигнеш потім борщ зварити і спекти оладки! Я тобі допоможу. Я ж бо вже доросла! Ти поглянь, як вправно вмію заплітати коси! Півні, кажеш? То нічого, хай собі співають! Я тенденції сучасні дуже добре знаю! Кажеш, пасма випадають? Кривуватий проділ? Так задумано, мамусю! Хаос зараз в моді!» Довго доня майструвала зачіску красиву Та й угледіла у мами волосинку сиву. Здивувалась і питає: «Матінко, а звідки Серед темного волосся волосинка світла?» «Як же звідки? - каже ненька лагідно, повчально. - То даються так взнаки мої хвилювання. Нерви ж мої - не залізні, серденько - не камінь, Грати з ними небезпечно, як і з сірниками. От коли ти вередуєш, коли неслухняна, Чи коли сумна й примхлива, наче Несміяна, Чи коли на щічках ніжних сльози, наче роси, - Додаєш мені тим самим сивини у коси». Донечка поміркувала, голову схилила: «Я й не знала, що ти, мамо, була вередлива. Неслухняною в дитинстві ти була, мамусю? - Всі секрети видає нам сивина бабусі!» Павлова Марія

Руйнівниками не будьмо ніколи! Земля Наддніпрянщини дуже багата: Милує нам очі чарівне латаття, Повсюди ростуть бузина і шипшина, Духмяний бузок і червона калина, Могутні дуби і корисна ліщина, Тополі, осики та інші рослини. Наш край населяють вовки і лисиці, Зайці, фазани, їжаки і куниці, Тхори, куропатки, бобри, дикі свині… Ми з ними в гармонії жити повинні! Давайте леліяти нашу природу, Допомагати їй при нагоді, Щоб чисто і затишно було довкола, Руйнівниками не будьмо ніколи! Тоді буде зелено й гарно усюди, І співу птахів радітимуть люди! Павлова Марія

Гороскопи Ти сидиш, читаєш гороскопи, А мені сьогодні не до них. Хочеться мені тепла, турботи, Пристрасних цілуночків твоїх. Я питаю: "Я сьогодні гарна?", А ти кажеш: "Звісно, як завжди!". Я благаю: "Поцілуй негайно!", А ти кажеш: "Трішечки зажди!". Я з роботи ввечері приходжу І до тебе подумки горнусь, Знов відчути твою ніжність хочу, Але ти віддалений чомусь. Я тобі сказала: "Відірвися! Гороскопи - не твоя сім'я! Не для того, любий, одружився, Щоби сумувала зараз я!". Ти ж, як завжди, просто шкіриш зуби І говориш в сто десятий раз: «Рибонько моя, кохана, люба! Я ж роблю усе заради нас! Моя пташко, серця королівно! Це не марні справи, а турбота! Навіть те, що я тебе зустріну, Звідки я дізнався? З гороскопа!» Павлова Марія

Кванти доброти Малесенькі пелюсточки у квітки, Зерно дрібненьке сіється в полях, І до мети, наміченої чітко, Маленькі кроки прокладають шлях. Слова маленькі, сказані з любов’ю, Сплітаються у справжній оберіг І бережуть від злого нас з тобою, Як жоден охоронець би не зміг. Маленькі справи, зроблені натхненно, Із радістю, за покликом душі, Дарують насолоду достеменно, Немов улітку бажані дощі. Ледь чутний дотик і ласкавий погляд, Маленький прояв ніжності й тепла, Турбота і підтримка тих, хто поряд - В речах буденних цінність чимала. Вряди-годи бракує сил і часу, Ще й сумніви все зводять нанівець, Та їх усі розвіює одразу Малюсінький надії промінець. А деколи здається, що надміру Життя суворе і жорстокий світ, Та жевріють в серцях любов і віра, Рятують людство протягом століть. Робити грандіозне важкувато, Буває складно досягти мети, Та користі несуть в собі багато Маленькі справи - кванти доброти. © Людмила Плєвако

Онучата На диво чимось ми усі багаті: Хтось радий статкам і своїй красі… Та, мабуть, найбагатші - онучата, Бо в них бабусі є і дідусі. З підтримкою такою за плечима Усе під силу, легко, до снаги, Бо рідні люди з добрими очима Дбайливо сіють радість навкруги. Усюди онучата одностайні: Багатство й щастя за усіх часів - Ріднесенькі, ласкаві, сонцесяйні, Турботливі бабусі й дідусі! Вони дають нам сили життєдайні І діляться знаннями залюбки, Навчають, як у стосики охайні Складати розкуйовджені думки. Вони наш світ любов’ю зігрівають, Хороше тільки мають на меті І, як ніхто, всім серцем вболівають, Щоб нам поталанило у житті. © Людмила Плєвако

Краса врятує світ Краса врятує світ! Краса?.. Врятує?.. Оманлива, жадана, видатна, Вона лиш око повсякчас милує, Та чи врятує грішний світ вона? Хіба що, може, істинна, глибинна - Яка не очі тішить, а серця. Краса як сутність справжньої людини, Джерельце світла, часточка Творця. Її впізнає серденько, відчує, Хоча вона й невидима немов, А хтось казав, що навіть не існує. Замислишся на мить, почувши знов: «Краса врятує світ!» Авжеж, врятує. Краса душі. І мудрість. І любов. © Людмила Плєвако

Сонет про любов Хтось каже, що любов - така дурниця, Через яку нам уночі не спиться. Туманить розум нібито вона, І через неї рання сивина. А інші прагнуть пристрасно кохати І ладні обійти світів багато, Аби палкі пізнати почуття, Яскравих барв додати у життя. В одному всі, здається, одностайні: Окраса серця - вогник життєдайний, А всеосяжна істинна любов - То наша суть, основа всіх основ. Тому її й плекаємо ми ревно, Бо без любові буде все даремно. ©Людмила Плєвако

Все починається з думок Все починається з думок: Швидких, нестримних, незліченних, Що в біганині повсякденній Сплітаються в тугий клубок. Важкі думки, немов туман, Закутують в холодний морок, Шпигають тисячами голок В болючіші з пекучих ран. Дурні думки, немов в’юнки, Журбою серце обвивають І чорним плетивом вкривають З легкої нашої руки. Та є такі серед думок, Що зцілюють, дарують крила, Натхнення додають і сили, Щоби плести життя вінок. Вони, немов швидкі струмки, Несуть надію, вдячність, радість І створюють нову реальність. Осяяні добром думки. Безвихідь - лиш одна з оман, Яких боятися не треба. Які думки сьогодні в тебе Танцюють в голові канкан? Буває, що й маленький крок Стає початком визначного. Все починається з малого. Все починається з думок. ©Людмила Плєвако

Нічна феєрія Зоряне небо, неначе шатро з оксамиту, Землю вкриває, солодкі навіює сни. Щедро просіює нам крізь невидиме сито Сяйво зірок - для натхнення і мислень яснúх. Місячний серп поглядає згори і міркує. В тихій задумі, мов човен сріблястий, пливе. Бачить усе, та нічого його не дивує. Він вже багацько на білому світі живе. Срібним веслом розганяє, не кваплячись, хмари. Все помічає і мовчки мотає на вус. Раптом відчув крізь задуму коханої чари: Зоряна ніч поцілунком торкнулася вуст. Миттю пустунка розбỳрхала мрії сміливі. Наче й не вперше, та Місяць чомусь зрум’янів. Що ж, і йому почуття романтичні властиві. Він, як зізнатись, такóж від кохання п’янів. От тобі й на, ледь не випустив срібне весéльце. Сивий мудрець, а поводиться, наче юнак. Мабуть, кохання добряче змолоджує серце. Зорі, скажіть, чи не так? Так і є. Саме так.

Сьогодні У кожному дні є щось цінне й важливе, Бо кожен щодня своє щастя кує. Хтось створює затишок так клопітливо, Як пташка звиває гніздечко своє. У когось конгреси, планерки, наради, Складні бізнес-плани, робочий процес. А хтось вихідний відпочинку заради, Влаштовує свято для доньок-принцес. У когось розписана кожна година, Ведуть до досягнень життєві стежки. А хтось варить борщ для всієї родини І радо пухкенькі пече пиріжки. Не будемо й ми відкладати на потім Все те, чого прагне сьогодні душа, У теплих обіймах і щирій турботі Тривогам свідомо дамо відкоша. Усім нам приємно, природно і просто Щоденно робити нові відкриття, Бо кожне сьогодні - для радості простір, І кожне сьогодні - маленьке життя. ©Людмила Плєвако

Сивий дощ Є незбагненне відчуття, Коли ідуть дощі, Мов щирі сльози каяття Змивають бруд з душі. Вмиває вікна сивий дощ І стиха бубонить: Йому, мовляв, людей також Очистити кортить. Від суму, гніву, злих думок, Ненависті, ниття, Від болю, заздрощів, пліток Та іншого сміття. Він би очистив залюбки Від голови до ніг - Слова, емоції, думки… Якби ж він тільки міг! О, він би вимив до пуття По всьому світу люд, Та тільки щире каяття З душі змиває бруд. Бо кожен обирає сам Супутників і путь, Будує у душі свій храм, Шукає правду й суть. Серцям так личать чистота І світлі почуття. Якби ж було все легко так, Як вимити взуття! © Людмила Плєвако

Малюки Ми всі приходимо на Землю малюками Без гонору, амбіцій і чобіт. Маленькими пухкенькими руками Захоплено досліджуємо світ. Цінуємо тепло, обійми мами, Турботу, чуйність, ласку, доброту. З відкритими очима і серцями Навчаємось природно, на льоту. Натхненні, наполегливі і вперті, Плекаємо яскраві почуття, Кружляємо в життєвій круговерті, Будуємо щасливе майбуття. Допитливі, кумедні, нелукаві, Дивуємо і віримо в дива. Гортаємо сторіночки цікаві, І повниться знаннями голова. Зростають статки, статуси і ранги, З’являються досягнення і гарт. Та ритм життя зі швидкістю мустанга Туманить погляд часом не на жарт. Буває, забуваємо в азарті, Для чого ми насправді живемо, І хто ми є, і чим усі багаті, І що в собі безцінне несемо. Коли на серці млосно і щемливо, Коли бракує світла й світлячків, Корисно пригадати щось важливе: Так просто брати приклад з малюків. ©Людмила Плєвако